Завантажити

торкнувся його плеча:
— А коли припустити, що театр знайдеться? Тоді що?
— Де ж йому знайтись на Україні? Не світить нам нині нічого.
— Не можна так, голубе. Людина, тим більше така молода, як ви, повинна вірити в свою зірку, вона зійде, обов'язково зійде. Інакше — як жити?
— Ви обіцяєте?..
— Поки що обіцяти .нічого не можу, але сподіваюсь, що й у Полтаві буде свій театр, і якщо надії наші збудуться, то скажіть, чи зможу розраховувати на вашу підтримку?
Щепкін запитально поглянув на поета — чи не жартує? І похитав головою:
— Боюсь, слово ваше до Всевишнього довго йтиме, але, якщо доля раптом посміхнеться і нам, нещасливим, — я буду з вами... Товариші не залишать мене. Хоча б Барсови. Ось і Тетяна, є ще Павлов, Угаров, Городенський, Алексеева... Ще дехто, а це — півтрупи.
Щепкін говорив швидко, квапився, немов боявся, що їм перешкодять чи гість несподівано піде, не дослухавши його. Але гість був надзвичайно уважний. Він вислухав стрімку, дещо гарячкувату мову актора і простягнув руку:
— Чекайте на звістку.
Вони попрощались: актор — ще молодий, який тільки-но починав своє життя у вітчизняному театрі, сповнений надій і незмарнованої сили, — і уславлений український піїт у вузькому — не розминешся — коридорі пересувного театру на ярмарковій площі у Полтаві.
2
Сонце сіло на широкий золотий обруч, на якусь мить застигло і раптом хитнулося, посунуло, почало наближатись, простягни руку — торкнешся окалини. Отак, погойдуючись, воно й котилося далі — по самому краєчку землі у пошуках свого місця, де б можна було прихилити голову на ніч — на зеленому моховинні по той бік Ворскли, на білому піску у березі чи на самих луках, що простяглися ген до самого виднокраю. Та, певно, відшукало собі місце, бо раптом зникло, лишивши у небі широкий жовтогарячий слід.
На Івановій горі дихалось легко, повітря тут чисте і м'яке, його можна пити скільки душі завгодно, не напиваючись.
Унизу, під горою, все ще вирував ярмарок, хоча й відчувалось: ось-ось він вщухне, упокоїться. І справді, небавом, як тільки засутеніло і туманом вкрило долину, зразу ж то тут, то там запалахкотіли багаття, в їх відблисках намети, рундуки то наближались, то віддалялися знову, губилися у вечірніх тінях.
Посеред ярмарку височів театр, його баня краяла навпіл синьо-чорну хмару, що пливла із-за білих стін монастиря на горі, згасали останні відблиски сонця, та ось вони й зовсім розтали, і весь ярмарок — з театром, численними наметами, возами, каретами — зник, огорнутий густим мороком. Але деякий час ще чулося тут, на горі, як немов з-під самої землі линув поволі стихаючий гомін; перший літній ярмарок у Полтаві засинав, щоб разом із світанком, з першою зорею знову зашумувати, завирувати, може, ще дужче, ніж напередодні...
Додому не поспішав, хоча й чекали невідкладні справи пансіону, та й свої, особисті, вимагали уваги. Вже десятий денй сушив голову над сценою сварки Венери і Юнони на прийомі у самого пана Зевса; як знайти вірний тон, а те, що знайшов, здавалось неточним, блідим. Вчора відклав все написане — нехай полежить, він тим часом візьметься до інших, не менш, як йому здавалось, важливих справ. На робочому столі на нього чекали разом із столичними ще не розрізаними часописами нові п'єси, привезені Михайлом Новиковим з Петербурга, звідки той недавно повернувся разом із правителем краю. Це були “Селяни” Шаховського, дещо і Хмельницького. П'єси ці він читав, перечитував, робив попередні намітки до режисерського плану — була надія колись поставити хоч одну з них на пансіонній сцені. Читаючи, вивіряючи кожне слово на звук, він незабаром знав, як ці п'єси скомпоновані, що в них, на його погляд, головне, а що другорядне, як зробити, щоб це другорядне, незначне не глушило основної думки. Праця захоплювала, він поволі входив у світ драматурга, осягаючи не тільки його задум, але бачив і його руку, відчував, де автор виписав справжній діалог, цікаву сцену, а де залишив білі нитки, які він — режисер — мав сховати від всевидячого ока глядача. Іноді міг просидіти над п'єсою цілу ніч. Всіляке обсідало голову. А одного разу, коли лишився наодинці з світанковою тишею, до нього несподівано навідались і зовсім чудні розумування: а що, коли він сам спробує написати щось подібне? І тут же осмикнув себе: до чого дійшов, який біс спокусив його такою самовпевненістю? У нього і таланту немає, і часу ні хвилини зайвої, увесь нині у клопотах по пансіону. Недавно пансіонна сім'я поповнилась двома новенькими — з самого Яготина приїхали. І що ж? Все їм вдивовижу, крок зайвий бояться зробити, кожного страхаються, здачі навіть не дають якомусь забіяці, і через те, мабуть, невпевнено, сяк-так до уроків готуються, а відповідають ще гірше. Поговорити з ними, довести, дурненьким, що вони здібні, знають немало, і хай отже вірять у свої сили — його прямий обов'язок. Еге ж — сміявся над собою — інших навчай, виховуй, а який сам? У власні можливості не віриш, торопієш,

читати