Завантажити

інша. І ви — теж.
Він обережно торкнувся її руки, рука була гарячою і стислась, ніби намагаючись стати меншою, щоб вмістилась, могла вміститись в його тонкій довгій долоні. Так вони сиділи — рука в руці — мовчки, ніби дослухаючись думок своїх і сердець.
Першим заговорив Іван Петрович. Блідий, з блискучими очима, говорив він теж тихо, щоб ніхто, крім Марії, не міг їх почути.
— Коли б ви знали, що я пережив у той день. І пізніше... Ні, про це краще не говорити... Я кликав вас, просив, а ви не зважились. Всього ви боялись, і лише одного не зрозуміли: заради великого почуття можна іноді жертвувати і життям...
Він не міг далі говорити. А в думках продовжував розмову з тією, що сиділа поруч, плече до плеча... Ви чуєте, Маріє, то був наш неповторний час. Можливо, нам було б важко, але не біда. Ми були молоді, а це — головне! Все складалось не так. Напевне, страх ваш був сильніше любові, про яку ви говорили. Та годі вже. Не варто ворушити старого. Ви нині багаті, я, як і раніше, — бідак, і все ж дозволити собі, щоб бути від вас, навіть від вас, залежним, не можу. Чи маю право тим самим зрадити святі почуття? А це ж, не дай господи, може трапитись. Іноді я думаю, який би вигляд прибрали б наші відношення — і червонію від однієї думки про це, червонію за вас і за себе...
— Напевне, дорога моя, важко повернути старе, — сказав стиха. — Важко.
Гірка зморшка залягла біля тонких його вуст, врізалась живосилом і лишилась там. Дивлячись на нього, його сиві скроні, на схилену голову, вона схопила його руку, стисла у своїй.
— Повірте, ні!.. Ми ж не такі! Ні, не ви, а я... я не така вже...
Вона не договорила. У двері постукали і, не чекаючи дозволу, ввійшов фурман Грицько. Скинув шапку і вклонився:
— Ваша милість, дозвольте слово мовити.
— Що тобі?
— Карета готова і коні перековані, можна б і рушати. Грицько вважав, що приніс паніматці радісну вість, і не підозрював, що завадив розмові, прийшов невчасно. В очах Марії потемніло, намагаючись стримати себе, відповіла:
— Я не кликала тебе.
— Та я ж хотів спитати. Бо... сидим без толку.
— Йди... Ти більше не будеш фурманом, псарем підеш. Геть з очей! — видихнула і сама злякалась своїх слів, закрила очі руками. А старий незграбно вклонився, позадкував, відчинив двері і ніби провалився в коридор, тільки гупання чобіт почулось.
Марія не піднімала голови, довго сиділа, як мертва.
— Сама не знаю, що зі мною... Не стрималась, даруйте... Але що ж маю робити, коли... така доля?
Іван Петрович мовчав. Чекав, поки Марія заспокоїться, і лише тоді сказав:
— Даремно докоряєте собі, нічого не трапилось... Спасибі вам, Маріє, за пам'ять!.. Я все життя пам'ятатиму... Нічого не забуду...
Марія дивилась на учителя крізь сльози. А він продовжував:
— І даремно ви так на фурмана. Не відсилайте його, він же з доброї душі до вас... Розумію, нелегко вам, і мені, повірте, не легше... Коли запрошуєте, приїду, от візьму і під осінь прискочу... Поїдемо разом на Супій. Пам'ятаєте, який він красивий по весні?..
Нічого більше не додав, та й навіщо? Вона все зрозуміє і так.
Вони проговорили ще кілька хвилин про зовсім незначні речі, які не мали ніякого відношення до події, що тільки-но сталась. Вона розповідала, що читала останнім часом; ось побувала на водах у Карлсбаді, побачила там нові поеми Вальтера Скотта і привезла їх, і тепер перечитує, особливо сподобались їй “Марміон” і “Діва озера”, із вітчизняних авторів до душі припав Микола Карамзін, напередодні дві ночі проплакала над “Бідною Лізою” і зараз без хвилювання не може згадати історії бідної дівчини... Вже прощаючись, Марія затримала руку учителя у своїй і, мило усміхаючись, попросила:
— Прошу вас, благаю, візьміть що-небудь на згадку і... в подяку за Тараса... За все! За все!
Нічого ще не розуміючи, він мовчав, тоді вона поспіхом стягла з пальця золоту каблучку з діамантом.
— Візьміть.
Дорогий діамант блищав, переливався в променях призахідного сонця, Котляревський розумів: це подарунок від щирого серця, але, прийнявши його, він ніколи б цього не простив собі.
— Я люблю вашого Тараса, ставлюсь до нього так само, як і до інших вихованців, і роблю це з обов'язку служби. Але взяти нічого не можу. Дякую!.. І прощайте! Щасливої вам дороги!
У неї сльози були на очах. Вона їх ніскільки не соромилась. Потім поривчасто прихилилась, поцілувала.
— Прощайте і... будьте щасливі!..
Попрощались, як старі друзі. Зовні — спокійно, тихо. Тільки ніхто не знав, як важко було їм зберігати спокій, бути стриманими, достойними свого першого кохання, яке, не зважаючи ні на що, лишалося з ними,
31
Через два тижні після приїзду з Дрездена, коли в гімназії закінчились екзамени, до Івана Петровича прийшов попрощатися Тарас Прокопович. За ним із Золотоноші вже прислали критий візок, прикажчик чекав на нього.
Перед

читати