Завантажити

Коротко розповів, що бачив і як був прийнятий у Дрездені.
Князь лишився задоволений доповіддю і, подякувавши доглядачеві за вдало виконану місію, зразу і відпустив. Прощаючись, сказав:
— Мав задоволення переконатись: чекають на вас у пансіоні. Не побачившись з вами, вихованці не виїжджають на літні вакації. Так що поспішіть... — Князь йшов поруч з Котляревським по широкому м'якому килиму, майже такий же високий, як і капітан. Серед кабінету спинився: — Потім, можливо, ще раз попрошу вас виконати одне доручення.
— Знову в дорогу, ваше сіятельство?
— Так. Але... не в Дрезден, ближче — в столицю. Та це ще не завтра. Пізніше...
Князь дотримав свого слова. В листопаді того ж 1813 року Котляревський відправився з новим дорученням князя в Північну Пальміру. Виконавши його, мав щасливу можливість зустрітися зі своїми петербурзькими друзями. Насамперед побував у Миколи Гнєдича і витирав радісні сльози, слухаючи нові глави з його перекладу Гомерової поеми, і той радів, почувши, що Іван Петрович працює над п'ятою піснею “Енеїди”. Не могли наговоритись, надивитись один на одного. Потім відправились до Крилова.
Це був вечір, який ніколи потім не забувався. Майже всю ніч провели у великого байкаря. А світанком Котляревський ніс з собою “Підщипу”; Крилов не відмовив, коли попросив, дозволив навіть повністю переписати, і Котляревський справді переписав її і повіз з собою, щоб пізніше поставити у шкільному театрі. Але це — пізніше...
А поки що він поспішав. Біг через все місто, щоб побачитися з матір'ю, припасти до її руки, відпочити після дороги. Та не відпочивалось, не сиділось вдома. Тягло до дітей, в пансіон.
І як здивувався, коли зустрів їх майже всіх на Пробойній. Почувши, що доглядач вже приїхав, вони самі пішли йому назустріч:
Тут, біля собору, вони й зустріли його. Оточили щільним кільцем, тяглися до нього, щоб бути ближче, стати поруч.
— Пустіть мене, — просив наймолодший — Петрусь Марченко, учень повітового училища, а старші затримували, не давали пройти ближче.
Іван Петрович сам підійшов до нього, взяв за руку:
— Підем...
Хлопчик радісно засвітився, озирнувся на товаришів, які не могли не позаздрити щасливцеві.
Протиснутись до Івана Петровича міг далеко не кожний, але Михайла Остроградського ніхто затримати не зумів, злегка відсунувши декого плечем, опинився в одному кроці від доглядача. Червоніючи, що було зовсім не в його характері — розсудливому, спокійному і навіть трохи флегматичному, — він, замість привітання, сказав:
— Так що, латинь одолів і похвальне слово пана директора заслужив... одним словом, умучив. Доглядач щиро зрадів:
— Молодець! Я так і думав, був певен, що ти її... умучиш, окаянну, чого б це тобі не коштувало...
Весело, від душі сміялись вихованці з жарту пана доглядача, їхнього Івана Петровича, і він разом з ними, підштовхували один одного, хтось недвозначно піддав під бік зніяковілого Остроградського.
— А що таке?
— А щоб не хвалився!
Йшли всі разом, то забігаючи наперед, то відстаючи. Вулиці їм здавалися тіснуваті, тому дехто перейшов на мостову, інші тислися до парканів, зустрічні — чиновники, військові, міщанки — спинялись, щоб подивитись незвичну процесію. Хтось із старших вихованців спитав, як їздилось, що він бачив у далекому місті Дрездені.
— Ось зберемось і побесідуєм, а поки що часу у нас малувато. Адже не всі ще здали екзамени?
— Здамо!
— Умучимо! — кричали, перебиваючи один одного; вся вулиця, пропахла бузком, дзвеніла окриками і сміхом.
Ніхто із зустрічних не дивувався толокнечі на тротуарах і мостовій: і раніше, бувало, відставний капітан водив вихованців пансіону на прогулянки по місту, на фортечні вали, що оточували Полтаву, до Хрестовоздвиженського монастиря, на міські виїзди, на Ворсклу, на місце боїв зі шведами...
Вже підходячи до пансіону, Іван Петрович звернув увагу, що серед вихованців немає Тараса, і подумав: певно до цього часу не вихворівся, нездужає. Перед від'їздом, помітивши, що Тарас покашлює, попросив його кілька днів із дому не виходити, положив окремо від інших у своїй кімнаті, просив пити тільки теплий збитень, поки не щезне кахикавка. Мабуть, не все минуло, бо, без сумніву, був би тут, з усіма.
— А що з Тарасом? — спитав Остроградського, що йшов поруч. — Чому не бачу його?
— До нього хтось приїхав.
— А здоров'я ж як?
— Лежав трохи, а пан Сплітстессер забрав його до себе додому і лікаря покликав... Та йому вже краще, я бачив його, вчора бачив... Вас питав, чи не приїхали... Може, завтра у класи прийде.
Іван Петрович не довго затримувався в пансіоні, переговорив з помічниками, обійшов спальні, якусь часину побув . на кухні у Насті, і зразу ж пішов. Треба було побачити Тараса, а потім і до лікаря піти: може, потрібні якісь додаткові засоби, ліки.
В останній час Тарас став ріднішим, ніж в перші місяці, хоч до всіх він

читати