Завантажити

ставився однаково, всі йому були близькі і дорогі. І все ж до Прокоповича ставлення було іншим. Тарас нагадував давно минуле, навіки поховане. Тарасом звався і томарівський козачок, улюблений учень, замордований паничем. Не признавався собі, але Тарас був дорогий ще й тим, що став приймаком Марії Голубович, тепер вдови Семикоп; хлопець ніс з собою відбите нею світло, її очі спинялись на ньому, руки торкались його обличчя.
Господи, яка дивна і чудна істота — людина: час, давно час забути все. Але нічого не забувалось. Минуло стільки , літ, життя зводило його з різними людьми (і цікавими теж), але тільки Марія лишалась перед його духовним зором, тільки її образ жив у серці...
Будинок Сплітстессера стояв на Мясницькій і вирізнявся серед інших високим дахом, великими світлими вікнами, новим ґанком.
Тарас побачив доглядача перший і кинувся з дому назустріч в легких, на босу ногу, чоботях, в одній, розхристаній на грудях, сорочці; схудле обличчя світилось радістю:
— Як довго вас не було! — І знову: — Дуже довго, учителю!
Тарас називав Котляревського учителем, бо для нього Іван Петрович був, насамперед, вчителем, батьком названим, називати ж доглядачем не міг, бо доглядачі, як розповідали товариші, були зовсім інші, у тих не було серця, розуму, душі.
— Що з тобою?
Котляревський взяв за плечі, пригорнув.
Тарас довірливо прихилився до шинелі:
— Нічого.
— Ще холодно, а ти ось так... Не бережешся.
— Мені вже добре. Кашель минув, і я б повернувся в пансіон, та не пускають. Але тепер, коли ви приїхали, я піду звідси.
— А хто ж не пускає?
— Хіба я не сказав?.. Мати. Три дні вже тут. Підемо, я ознайомлю, вона сама питала про вас. — Тарас хотів ще щось додати і запнувся, ніби злякавшись: надто дивним стало обличчя учителя — зблідло чи освітилось, та то була лиш мить одна, він рішуче ступив на першу сходину і через сіни — до кімнати.
30
Чекати довелось не довго. Іван Петрович не встиг озирнутися, як двері відхилились і ввійшла невисока середніх літ жінка у довгій темнш сукні і в накинутій на плечі мережаній світлій шалі.
Не міг повірити своїм очам. Невже вона? Боже мій! Так, це була Марія Голубович, тепер — Марія Василівна Семикоп. Нерівне стукало серце, а навколо кружляли стіл, самовар на ньому, високе свічадо в кутку, якась картина поповзла на стіні вниз, букет бузку в глечику гойднувся кілька разів на підвіконні.
— Драстуйте!
Вона простягла руки, він розкинув свої, і руки їх зустрілись. Знайшли один одного. І завмерли.
Перший порив, як крик новонародженого, потім і він, і вона, відчувши недоречність у присутності Тараса подібного кроку, справились з собою, у всякому разі, дивлячись на них тепер, не можна було думати, що зустрілися після довгої розлуки колись дорогі один одному люди.
Марія запропонувала сісти, бо, далебі, і стіл чекає їх пильної уваги; він підсунув їй крісло, сам сів навпроти. Спокійно вуркотів самовар на полу, у його дзеркальних боках відбивались квадрати вікон, бронзове люстро, підвішене до стелі, високі жовті свічки в ньому.
На столі — чотири прибори; спостерігши це, Котляревський озирнувся: хто ж четвертий? Пані Сплітстессер поїхала з місяць тому гостювати у Миргород до своєї матері і ще, мабуть, не повернулася, а господар дому, певно, в гімназії. Тоді ж хто сяде до столу? Марія Василівна, помітивши запитливий погляд учителя, пояснила:
— Господар був таким добрим, що віддав нам на деякий час дві кімнати і цю залу, от ми — тобто я, моя вихованка Софія і Тарас — в них і живемо. Софійка після довгої дороги трохи нездужає, вона не вийде до столу. — Поглянула на Тараса, — може, б ти, любий, пішов до неї, бо одній їй журно, почитай, вона, либонь, любить слухати, коли ти читаєш...
Тарас слухняно підвівся з-за столу і, вклонившись, вийшов у сусідню кімнату.
Котляревський і Марія лишились самі.
Їй хотілось говорити і говорити, згадувати минуле, їхні заняття, свою переписку “Енеїди”, прогулянки над Супоєм-рікою, вечори на сільському вигоні, безконечні бесіди в маєтку покійного дядечка. А ще хотілось розповісти, як жила ці роки, мріяла про зустріч з ним, своїм першим учителем. Не раз він приходив до неї у снах, осяяний сонцем, потім насувалась грозова хмара — і він щезав, а вона не знаходила собі місця: боялась, може, то не хмара, а якась небезпека нависала над ним. Щоб порятуватись від непогамовного-суму, хоч на часину втекти від нього, багато мандрувала, надіялася: в дорозі, в далині від місць, де пройшла юність, знайде спокій. Та це лише здавалось, бо ніщо не зникало, кожен прожитий день був з нею, ні на хвилину не полишав одну.
Нічого подібного, проте, не говорила, лише дивилась на нього і не могла надивитись. Бачила — не могла не бачити, — як він постарів, першим снігом вкрилися скроні, у чорне, колись густе волосся вплелися білі ниті... А обличчя майже не змінилось: той же тонкий ніс і тверде

читати