Завантажити

глупу ніч, на Пирятин.
У тих краях травневі ночі, напоєні свіжістю, весняними пахощами, напрочуд гарні. О такій порі у природі все дихає: тиха береза край дороги, кущ калини за високим тином, огорнутий нічним туманом бузок, і сама земля, неохватна і тепла.
Одноманітне погойдування карети навіває солодкий сон, і хоч щоразу прокидаєшся, проте, небагато минає часу — і знову злипаються повіки, і голова хилиться до грудей, Марію Василівну ж сон обходив. Прокидаючись після кожного поштовху на вибоїнах, Софійка бачила: пані, як і раніше, і годину, і дві тому, сидить біля віконця, притулившись щокою до холодного скла, довго, ніби прощається, проводжає — поки і видно — вітряки-лелеки поблизу кожного хутора, прислухається до тихого порипування їх крил, що тут же і пропадав, як наполоханий крик птаха вночі. Софійка чула, як пані зітхає, шепоче щось, але спитати, що і до чого, побоювалась.
Тривожно вихованці, неспокійно: про віщо думає, для чого так поспішає паніматка? Невже через Тараса? Рік майже мовчала і раптом — поїхала. Серце говорить: ні, щось інше тягне її в дорогу, в ніч, і вона їде, поспішає, без сну і відпочинку.
Місячне сяйво на мить освітлює обличчя Марії Василівни — таке ж, як і рік тому, і п'ять — строгої, ніби застиглої краси, кожна риса виточена, і ніс, і підборіддя, невелике, як у дитини, і невисоке, в дрібних, майже непомітних зморшках чоло, пишне волосся над ним, сірі, а іноді неначе голубі очі — все в ній гарне, і все, ніби застигле, без світла, що зігріває душу. І ще Софійці видно, яке воно стомлене, це обличчя, і як глибоко врізалися тіні під очима.
В Пирятин дістались на світанку. Тут відпочивали до полудня і, попрощавшись із знайомим доглядачем станції і його доброю, старенькою вже дружиною, виїхали на широкий, добре накатаний тракт на Полтаву.
Марія Василівна ніби трохи заспокоїлась, та все одно час від часу стукала у віконце: “Гони, Грицько, гони, чого задрімав?” Фурман наполохано стріпував головою, підбирав віжки і замахувався батогом: “Ану ви, господи!..” Коні бігли і бігли, пофоркуючи і покручуючи головами, а в стороні від тракту пропливали сірі розірвані хмари, услід за ними — одинокі верби, сумні поля, а на самому небокраї — зграйки хаток — то хутірець, то сільце, серпанком вставали ліси на тім краю, щезали за степовими могилами. Назустріч котилось червоне, здається, розрізане навпіл, сонце. Грицько поглядав вже: чи не видно, на щастя, придорожньої корчми, чи не час спинитись на відпочинок, щоб і коней попоїти, і собі промочити горлянку, а то пилюка забиває подих, ніби сто чортів разом всілися всередині грудей і деруть, деруть. Але паніматка ні пари з вуст, мовчить і мовчить, і фурман не сміє питати, коли ж накаже спинитись.
28
Кожна зайва година, прожита на поштовій станції, — пропаща, користі від безцільного сидіння ніякої, а дома, певно, його чекають; матінка всі очі прогледіла, кожну годину відлічує, вихованцям він зараз теж потрібен — екзамени ж почались, а у декого закінчуються, в пансіоні, мабуть, вже і не топлять, хоча ще й холоднувато, весняні простудні хвороби найпідступніші. А годують чим? Певно, куліш та каша, а саме зараз, коли екзамени, треба б дітей підгодовувати як слід.
Діти... їх думки, настрої, уподобання не вгадаєш, вони абсолютно різні. Є між вихованців вигадники, витівники, від їх вигадок у доглядача часто голова болить і сон не приходить зимовими ночами, але одно він твердо знав: не міг без тих вигадників уявити життя, їх турботами, радощами жив, їх болі були і його болями. Тому і поспішав, зайвої хвилини на станціях не сидів.
Та що робити, коли нема свіжих коней? Хочеш не хочеш, а сиди, брате Іване, сиди і чекай, коли будуть. Згинаючись у поклоні, доглядач станції Пирятин божився і клявся, що коні до ранку обов'язково будуть, до того ж найкращі, не коні — вогонь, а поки що — нехай пан капітан відпочине з дороги. Нічого не лишалось, як нудитись нескінченно довгу, нехай і травневу, ніч. Чекав світанку, як спасіння, і знову — вкотре! — повертався в думках до своєї подорожі.
Ось приїде і буде що розповісти друзям, немало ж надивився у чужих землях на башти без ліку, з флюгерами і без оних, кам'яні мости, ратуші у стилі наймоднішого нині барокко. На вулицях німецьких городків щоразу в око впадала сіра і майже одного крою одежа, важкі, як єгипетські піраміди, трикутні капелюхи, пишні парики, бачив, як добре вгодовані конячки котили у м'яких зручних фаетонах вгодованих бюргерів і таких же дебелих, як і чоловіки, жінок. Мимохіть порівнював розорені села і міста на батьківщині, і зовсім незачеплені — в Німеччині, иеначе і не різав їх чорний плуг війни, не торкався стрижених під лінійку газонів і затишних, відгороджених від всього світу кам'яних двориків.
У Дрезден, подолавши сотні верст вдвічі швидше можливого, прибув якраз у неділю. Біля кірх товпились свят ково одягнені дрезденці, чинно прогулювались цілими сім'ями. В гауптквартирі російської армії черговий офіцер У чині

читати