Завантажити

знати, не можна без цього. Хто ж візьме на себе сміливість сказати останнє слово? Ось-ось це слово скаже Огнєв — і Михайло опиниться поза стінами гімназії, в цьому вже нема сумніву, бо статський радник — людина м'яка, хоч видає з себе іншого, крім того, його, мабуть, ніскільки не хвилює доля якогось Остроградського, він послухає латиніста і отця Георгія, і тоді все:
Михайло — не гімназист... Отже, знову слово за ним, доглядачем, бо ніхто нічого не скаже, ніхто не хоче брати на себе відповідальність...
Майже всі, за виключенням отця Георгія і того ж латиніста, з цікавістю чекали, що скаже доглядач; минулого разу він одстоював Михайла, не може, отже, промовчати і зараз. Котляревський стояв перед радою врівноважений, тільки очі — чорні, уважні — говорили, як він хвилюється.
— Змушений знову не погодитись з шановним Павлом Федоровичем, — сказав і ледь схилив голову в бік Квятковського. — Михайла Остроградського ми всі добре знаємо, він працьовитий, шанобливий до старших, встигає, крім математики, і в фізиці, природничій історії, статистиці, в законі божім теж не відстає, не пасе задніх і з інших предметів. Ось з латиною у нього нелади, причому давні, застарілі, я б сказав. Де ж причина? Хто винен? Насамперед, він сам, але, пробачте мені, Павле Федоровичу, і ви теж не без провини в цьому, і ви приклали свою руку, щоб Михайло не знав латини. Я говорив і повторюю: ви, пане учитель, навіть не пробуєте найти доріжку до серця вихованця, викладаєте по старій методі, тому-то у вас виникають історії, подібні до історії з Остроградським, а ще раніше — з Мокрицьким...
— Увільніть, наслухався, — скинувся Квятковський.
— Я вам не заважав, дозвольте і мені сказати... Я не збираюсь вчити вас. Я маю на оці методу викладання. Про це говорив і говоритиму... Але повернемось до суті справи. Винні не лише ви, винен і я. За клопотами прогледів гарного учня. А обіцяв підтягнути його. І все ж ще не пізно виправити справу... А коли одсічем його, як пропонує отець Георгій, — уклін в бік законоучителя, — то ще раз розпишемось, як це було вже не раз, у своїй слабості. Крім того — обставина не остання — не дамо можливості розвинути і далі математичних здібностей отрока.
— Аякже, нового Галілея втратимо, — кольнув Квятковський.
— Не стверджую, але й не відкидаю саме таку думку, — відповів доглядач, залишивши без уваги навмисну брутальність латиніста. — Щодо латини, то знати її Остроградський буде не гірше інших. За час, що лишився до екзаменів, коли дозволите, Іване Дмитровичу, я з ним попрацюю і маю надію підготувати його до перехідних екзаменів. А виключати... встигнемо.
— Пізно, — буркнув отець Георгій.
Квятковський мовчав: слова доглядача влучили не в брову, а, як кажуть, в око. Образливо й те, що відставний капітан, доглядач, людина без офіційної освіти, береться виправляти його, Квятковського, що закінчив Петербурзький університет, прорахунки.
— Чому ж це пізно, панотче? — спитав Рождественський. — Я цього не думаю.
Рождественськбго підтримали Єфремов і Бутков. Схвально кивали Сплітстессер і Вельцин. Вчитель малювання більше інших симпатизував доглядачеві, тому й дозволив собі зауважити, що коли Іван Петрович дає слово, то так і буде, він в цьому переконаний, бо — він так думає — в Полтаві ніхто краще Івана Петровича не знає латинської мови. Квятковський раптом заговорив, його ніби прорвало, накинувся з лайкою на Сплітстессера: чому той втручається не в свою справу, знав би своє креслення, а то що виходить? Куди кінь копитом, туди і рак з клішнею. Ця обставина здалась смішною, майже всі відчули її комізм: латиніст, який похвалявся близькістю до сім'ї учителя малювання, раптом накинувся не на Котляревського, а на безвинного Сплітстессера, що дозволив собі кинути єдину за час ради репліку.
Втрутився Огнєв. Попросив Квятковського заспокоїтись і додав, що, користуючись правом директора, пропозицію пана доглядача він вважає слушною і цілком прийнятною і, як директор гімназії, долю Остроградського віддає в руки останнього. Як відомо, латину пан доглядач справді знає добре, може, не гірше рідної мови, і допомогти вихованцю, як це робив вже не один раз, зуміє. Правда, лишилось мало часу, але спробувати треба. А щодо виключення, то ми з цим справді встигнемо.
— І взагалі, коли будемо виключати кожного, як рекомендував Павло Федорович, — кивок в бік латиніста, — то з ким залишимось? Ось так. А поки що — продовжим...
Для Івана Петровича настали нелегкі дні. Він розумів, що взяв на себе зовсім не прості зобов'язання, але не в його характері було відступати і при більш серйозних обставинах.
Ніхто не знав, про що говорив доглядач в той день, після учительської ради, з Остроградським, але одно стало достеменно відомо: Михайло, який плювався при одній згадці про латинь і Квятковського, віднині просиджує в кімнаті доглядача над підручником латинської мови щодня не менше чотирьох годин, а іноді і більше. Час від часу до нього

читати