Завантажити

чи, може, окремим виданням? Словесність мене цікавить, слідкую в міру сил за новинами, але п'єсу, що сьогодні грають, раніше не читав.
Огнєв читав “Недоростка” ще в рукопису, проте, де вона друкувалась, не знав, і тому відповісти не міг, але ж щось відповідати треба, і він сказав, що автор п'єси, як йому відомо, живе в Санкт-Петербурзі, книжки його видаються і, крім того, він його, Огнєва, давній знайомий.
— Не раз зустрічалися у салоні відомої пані Брюс.
— Це одразу міняє справу, і все ж таки, чи не згадаєте, пане директор, в якому часописі друкувалась п'єса?
— Із столиці я виїхав давненько і, за браком часу, майже перестав слідкувати за часописами... Та, смію думати, світ вона бачила. Адже непогана річ, скажу вам, і кожний її з охотою дивиться... — Огнєв запнувся, подумав, що він, мабуть, перехвалив п'єсу, а щодо друкування, то й справді нічого певного сказати не міг.
— Дуже вона, як би вам сказати, пане Огнєв, — продовжував між тим Савельєв, — приперчена, і, коли дивитися на зображених в ній панів Скотиніних і Простакових, чи не здається вам, що всі оні персонажі розумом і благочестям не відзначаються? Навіть навпаки. А тому сміх викликають... для людей благородного стану образливий. Чи це допустимо?
— Але в столиці п'єсу, наскільки мені відомо, показували.
— Що дозволено в столиці, у нас, в провінції, і думати не можна.
Огнєв відчув, як піт рясно покриває обличчя. Справедливо зауважив Савельєв, він і сам думав про це, та мав надію: пройде, не помітять, повернуть на жарт, а там він все зробить, щоб вистава більше не показувалась. Він — директор гімназії і всіх училищ губернії — відповідає за все, що трапляється в підлеглих йому установах. Щоправда, він може послатися на Котляревського — відшукав, мовляв, п'єсу, затіяв лицедійство, а ось він, старии осел, довірився вельми розумному доглядачеві. Однак, Огнєв був надто порядним, щоб перекладати провину на плечі інших, до того ж підлеглих. Стерши рясний піт з чола, підкреслено холодно відповів:
— Комедію пана Фонвізіна до вистави дозволив його сіятельство. Ви, панове, можете в цьому пересвідчитись...
Рятівна думка прийшла в останню мить. Справді, дозволу на спектакль він питався у князя, правда, не особисто, а через ад'ютанта, але чи не все одно? Ад'ютант — людина, здається, порядна і не відмовиться, слід думати, від своїх слів.
— Ах, ось як! — Губернатор, однак, не зважився звертатись до князя, а той, нічого не підозрюючи, сидів неподалік, в десяти кроках, і жваво перемовлявся з петербурзьким гостем і, здавалося, був цілком задоволений і вечором, і виставою, і всім оточенням. — Дякую, мосьпане, передайте вдячність мою і пану доглядачеві. Грає він пречудово, нічого не скажеш...
Огнєв шанобливо схилив голову і полегшено зітхнув, кленучи, проте, в душі надмірну свою довірливість.
Хто зна, яке продовження мала б розмова Огнєва з “отцями” міста, коли б не одна несподівана обставина.
Після закінчення спектаклю дочка правителя побажала говорити з доглядачем і, коли він підійшов, подякувала його за істинне задоволення, яке вона і столичний гість одержали, спектакль вийшов гарний, часом забуваєш, що грають учні; услід за цим і князь висловив свою вдячність і обіцяв кожному юному лицедію в подарунок по карбованцю сріблом.
Однією вдячністю справа не кінчилась. Княже чадо запропонувало Івану Петровичу, що не встиг ще зняти парика і віддихатись, в ближчу неділю показати спектакль ще раз, причому в генерал-губернаторському палаці, там є, мовляв, гарна зала, можна спорудити і сцену. Князь підтримав прохання доньки, і Котляревському нічого не залишалось, як подякувати за увагу до його скромної роботи і обіцяти у найближчу неділю спектакль повторити.
Розмову цю чув і губернатор, і поліцмейстер Савельєв.
Успіх вистави перевершив всі надії. Повторити його просили не лише донька Лобанова-Ростовського, просили, насамперед, чиновники Приказу громадського догляду, яким не пощастило потрапити на спектакль; з таким же проханням прийшли в пансіон і старшини ковальського і шевського цехів, вони обіцяли за “право дивитись лицедійство” подарувати кожному лицедію по парі чобіт і по штуці сукна на мундир. Відмовитись від такого подарунка, що не поступався княжому, було б нерозумно, до того ж, чоботи і одяг лицедіям зовсім не були зайвими.
П'єсу ставили ще не один раз. Прочули про спектакль і в самій столиці. Цьому сприяв, мабуть, петербурзький гість, опублікувавши в одному із столичних часописів відгук на гімназійну виставу, причому у відгуку було немало приємних слів про роботу і юних лицедіїв, і доглядача пансіону Івана Котляревського, що не тільки був режисером, але й сам грав у спектаклі, і небезуспішно.
Дізнались про цей відгук у Полтаві не зразу. Випадково петербурзький журнал потрапив на очі комусь із інспекторів училищного комітету, і той в один із чергових наїздів у Полтавську гімназію розповів директорові про приємну новину, а

читати