Завантажити

законоучитель, і всі, мабуть, це відчули і були вдячні йому за прості слова, сказані зрозуміло і від душі.
Деякі схлипували і витирали обличчя рукавами. Майже невидимий серед учителів, маленький, круглий, як колобок, Вельцин не міг стримати сліз. Бутков часто прикладав до почервонілих очей хустку, хоч, здавалось, він тут був наисильніший. Котляревський, як і інші, не ховав радості, глибоке почуття світилось у кожній рисці його обличчя.
Після закінчення молебня директор гімназії поздоровив і від себе всіх присутніх з великим святом — звільненням Москви і оголосив, що в зв'язку з цим урочистим випадком у найближчу суботу буде влаштовано велике театральне лицедійство, причому, не заїжджою трупою, а силами вихованців пансіону, і він, Огнєв, має честь запросити на оне лицедійство всіх панів учителів з дружинами і служителів, а також гімназистів старших класів.
Слухаючи Огнєва, Котляревський дивувався: виявляється, у Івана Дмитровича чудова пам'ять, він не забув розмову з ним, доглядачем, і — що особливо цікаво — взяв на себе труд оголосити про наступний спектакль.
25
Кожний запрошений — чиновник губернської канцелярії, військовослужбовець — вважав за честь, відклавши на якийсь час всі справи, бути присутнім на лицедійстві. Та і як ухилитись від запрошення, коли — чутка була — сам Лобанов-Ростовський, князь і правитель краю, своєю персоною вшанує у суботній вечір пансіон.
Подібні вистави в ті роки бували рідко. Звичайно, літом, в дні ярмарок, при великому напливі людей в Полтаву якась бродяча театральна трупа і наїжджала, привозила кілька старих п'єс, багато разів показаних на провінційній сцені, і все ж, за браком інших, їх дивились. Чиновники, купчики, приїжджі гості приходили на вистави так само, як приходили після вдалої купівлі чи продажу у знятий на ніч номер герберга, приносили з собою чого-небудь підкріпитись і без особливих церемоній тут же, під туго натягнутим полотняним наметом, розкубрячували одну-другу пляшку угорського чи рейнвейну і потім брались закусувати, зовсім не звертаючи уваги на акторів, які щось говорили зі сцени.
І все ж приїзд мандрівних акторів був подією. Та закінчувались ярмарки, закінчувались і каруселі, водіння циганами вчених ведмедів. Закінчувались і лицедійства. Одного чудового ранку полтавський обиватель знаходив на місці, де напередодні височів театральний намет, захаращену пустку, а в степу, за легким туманом, зникали фургони мандрівної трупи. І знову, мертвою хвилею схоплене, пливло в невідоме завтра губернське місто на Ворсклі, і кожний день, схожий на наступний, здавався цілим роком, а безкінечні осінні вечори — як чорні ріки, що невідомо де беруть початок і куди зникають. Карти, медовуха, пересуди — о і все коло інтересів купецької Полтави.
А тут раптом — лицедійство, і не яке-небудь всім відоме і обридле, а щось нове, до того ж, грали його юні, недосвідчені у справах театральних лицедії.
Цікавість до суботнього вечора підігрівалась суперечливими чутками. Одні говорили, що п'єсу написав доглядач, він же і “Енеїду” у світ пустив, сам у тій п'єсі гратиме, інші — більш досвідчені — твердили, що нічого подібного, все це вигадки, капітан п'єс не пише і не збирається, а сотворив її якийсь Фонвізін — приятель пана Огнєва, знайомий ще по Санкт-Петербургу. Невже? Так це ж, здається, той самий, що скомпонував колись “Бригадира”? Еге, він самий. Як же просидіти вдома і не подивитись вистави?
В призначений час — рівно о шостій вечора — один за одним до пансіону, розплескуючи калюжі по вулицях, підкотили своїми виїздами бургомістр, поліцмейстер, губернатор Тутолмін, також і поштмейстер, а трохи згодом пожалував і сам князь з княгинею і дочкою, був з ними і ад'ютант-майор Смирницький, і гість з Санкт-Петербурга — ще молодий полковник із штабних. Почесних гостей зустрічали доглядач і директор гімназії, відверто задоволені таким візитом; гостей провели вузьким коридором у переповнений зал в заздалегідь поставлені крісла. Спитавши у князя — для годиться — дозволу починати, доглядач пішов за куліси.
За кілька хвилин вистава почалась.
Повагом попливла завіса. Погляди глядачів схрестились на сцені. Стихли розмови.
Дехто з учителів, зокрема пан Квятковський і законоучитель, які випадком всілися в одному ряду, скептично поставились до затії з лицедійством: що можуть показати діти? Прийшли, щоб посмакувати скандалом, який, на їх думку, неминуче розіграється з першої ж сцени. І добре, так і треба оцьому нестерпному доглядачеві, який надто високої думки про себе, і — до чого дійшов — запросив на вечір самого правителя з петербурзьким гостем!..
Але диво дивне: ледве почалась дія і пані Простакова вимовила перші слова “Каптан весь зіпсовано... Єремеївно, приведи сюди пройду Гришку. Він, злодіяка, всюди його звузив”, як у залі почувся незвичний рух. А коли та сама Простакова, зодягнена у рожевий капор і нічну спідницю, вустами Тараса Прокоповича із Золотоноші сварила Тришку: “А ти,

читати