Завантажити

— Та хіба ж це навчання? Адже латинь — не мертвий катехізис, у що ви перетворюєте свій предмет.
— Пане директор, звільніть, прошу, від цих сентенцій! Огнєв, який весь час слухав і не втручався в розмову доглядача з учителем, вставив і своє слово:
— Не звільняю. Пан капітан має рацію, і вам, Павле Федоровичу, слід прислухатись.
Квятковський спідлоба глянув на директора:
— Своєю методою користуюся все життя, і ніхто, ніде — хай буде вам відомо — жодного разу не докоряв мені таким чином.
— Я не декоряю, хочу допомогти. От послухайте, — звернувся Іван Петрович до латиніста, хоча той сидів одвернувшись, виказуючи цим цілковиту зневагу до співбеї сідника. Котляревський, нічого цього не помічаючи, продовжував: — От, наприклад, вимагаєте ви знання промови Ціцерона, що, як відомо, була спрямована проти Катіліни у римському сенаті. Ну що ж, прекрасно. Такий твір ораторського мистецтва належить знати кожному. А хто у вашому класі знає його? Ледве третина, останнім, вибачте, не цікаво. Розумієте — не цікаво!? Це ж дикунство — такий твір, а їм не цікаво! В чому справа? Чому нецікаво? А тому, що вони вчать мертві речі, вони не знають, хто такий промовець і хто Катіліна, які були між ними стосунки, які обставини в сенаті викликали до життя таке слово. От чому не цікаво. Ви ж ні єдиним словом не обмовились про все це. А варто. Тоді б не третина, а, певен, більшість потяглися б і до мови... Ви ж тепер лозою хочете досягти успіху. Ніколи лоза не була помічником учителеві, навпаки. — ворог.
— Але ж, мосьпане, не моя турбота навчати їх історії
— Ви вчитель! Чуєте? У-чи-тель! Це дуже багато. На мій погляд, нехай буде яка завгодно метода, але якщо з її поміччю легше засвоїти предмет, вона придатна. Це — істина.
— Моя істина — моя метода.
— Хай по-вашому. Але без лози; заявляю в останній раз. Бачить бог, не хотів цього і ось змушений. — Котляревський не став більше говорити з Квятковським, звернувся до директора: — Хочу сказати, пане директор, гімназисти старших класів, а вслід за ними і молодші, як стало мені відомо, мають намір відмовитися від слухання уроків Павла Федоровича, і не тільки його, але і декого ще з тих учителів, які користуються методою “а-ля Квятковський”. І я, навіть при бажанні, не зумію їм перешкодити в цьому. Зрозуміло, якщо таке трапиться, розголосу не минути, дійде і до училищного комітету, до генерал-губернатора, вся губернія знатиме, причому постраждає, як ви розумієте, добра репутація гімназії.
Котляревський підвівся з крісел і, легкий, зграбний, більше того, елегантний у своєму вже не новому, але добре випрасуваному чорному сюртуці з білою хусткою на шиї, віаійшов до вікна, склав перед собою руки. Він сказав все, тепер слово за вами, пане директор, і не думайте, не надійтесь, що я відступлю, здамся, зречуся своїх переконань.
Саме про це говорив весь вигляд доглядача — поштивий, але незалежний і непохитний.
Квятковський, що залишався в кріслах, теж волів здаватись незалежним: одвернувшись, сидів насурмившись, щохвилинно знімаючи і знову ставлячи в глибоко вдавлену борозенку на переніссі окуляри.
Огнєв не поспішав з висновками. Він знав свою справу, мав немалий досвід служби і глибоко усвідомлював: правда на боці доглядача, в душі жалкував, що не може запропонувати йому місце учителя: доглядач не мав університетської освіти, а, крім того, — і це головне, — ніхто б не міг замінити його в пансіоні, в усякому разі, ні сьогодні, ні завтра. А що сказав би князь, який послав його в пансіон?.. Так, доглядач правий, але сказати про це прямо — принизити вчителя, вказати йому на незнання елементарної педагогіки. Ні, про це говорити потрібно, але не тепер, іншим разом, інакше він, учитель латині, “апостол Павло”, дійде до самого міністра, клопоту не обберешся. Щодо “виховання лозою”, тут він, Огнєв, своє право використав повністю, він це мусить зробити, бо, зовнішньо м'який і поступливий, доглядач теж мав характер, не менш твердий, ніж у латиніста, він теж ні перед чим не спиниться, якщо не присікти “вправ” Квятковського, хоча іноді і не завадить до слова і лози додати, тоді б і слово надовше запам'яталось. Але про це ніхто не повинен знати, бо, не дай господи, гімназисти одного дня і справді перестануть відвідувати класи. І думати про це неможливо. Чи не зрозуміло, що витівкам шановного “апостола Павла” він, Огнєв, мусить покласти край.
Підвівшись з крісел, осмикнувши на собі прим’ятий на бортах мундир, кілька секунд вдивлявся в вилиняло обличчя “апостола”. Почекав, поки той, старанно протерши окуляри великою картатою хусткою, встановить їх на місце, Огнєв заговорив, причому дещо піднесено, майже офіційно:
— Милостивий пане Павле Федоровичу, мушу висловити вам величезне моє незадоволення. Як ви дійшли де цього в нашій гімназії? Адже у нас подібного досі не було, а ви... Віднині і назавжди забороняю вам оні вправи! Заготовлену ж лозу залиште у себе вдома для домашнього вжитку, — дозволив собі

читати