Завантажити

Не міг викинути, — не погодився Мишко Остроградський. — Як це — викинути? Ми ж йому писали.
— А я кажу, кинув у корзину — і справі кінець.
— Може, так, а може, й ні, — .сказав Тарас. — Але час минає, а ми нічого не знаємо, тому давайте краще напишемо нового листа. Але хто віднесе його князю? — Оглядів товаришів. — Ніхто? А може, ти, Мишко?
— Добре, я віднесу. — Остроградський, хоч і був у Другому класі, але з ним рахувалися і старшокласники: він міг легко рішити будь-яку задачу і допомогти кому завгодно, та й взагалі, був серйозним, вдумливим, до того ж не боягуз — не боявся нікого, а це дуже важливо для майбутньої місії: не злякатися, віддати лист у руки ад'ютанту, якщо не вдасться проникнути до самого князя.
— Тоді пишемо!
Хтось запалив свічку, і Тарас всівся біля неї, решта — де хто: за столом, кому не вистачило місця — на підвіконні, але так, щоб бачити, як пишеться лист, і, може, й самому щось до нього додати.
— Закладіть двері, — порадив один з новачків і сам схопив дровиняку й потягнув до дверей. — Пиши тепер!
— Пиши, що ми вже надіслали одне прохання, — сказав Остроградський, — а його, мабуть, і не читали. Тепер змушені писати знову.
— А що далі?
— І що ми підемо звідси, якщо доглядач не повернеться, — додав Ге.
— Цього писати не треба, — заперечив Остроградський. — Цим все одно не залякаєш. Краще щось інше. Ну, скажімо: з Іваном Петровичем нам легше вчитися, ми звикли до нього, він нам — як батько.
— Істинно, Мишко! — Тарас швидко заскрипів пером. — І ще напишем: з Іваном Петровичем ми виставу готували, книжки читали, бібліотеку зібрали, він багато розповідав нам, завдяки йому, знаємо і латинь, і поезію...
— Історію Полтави теж, — додав Тарасів сусіда зліва — все той же Микола Ге.
— А якщо його не буде, то нам ніхто не потрібен, — підказав Саша Кир'яков, веснянкуватий, гостроносий, дуже схожий на колишнього старшокласника Папаноліса.
Тарас писав і писав, а всі дивились, як він це швидко робить. Коли фраза була закінчена, хтось, зітхнувши, мовив:
— Якби не війна, пан доглядач був би із нами.
— Ну, звісно!
— А що як податися до Москви? Вислідити Бонапартія і... пострілом — наповал, — запропонував все той же Кир'яков.
— Хто поїде? Ти? Сміливий, як я подивлюсь. Та тебе солдати зразу ж схоплять. Ти ж з французькою не в злагоді. От якби Тарас... Він знає. Переодягнувся б — і от маєш, француз.
— А що? І поїду... Ось тільки... — Тарас хотів сказати, що йому не можна до Москви, він не може без згоди матінки, вона й так хворіє, а якщо взнає про поїздку, то й зовсім розхворіється. Але нічого про це не сказав.
Всі мовчали, кожен думав про своє. Опливала лойова свічка. В залу вповзали сутінки. Враз в коридорі почулися кроки. Чіткі, тверді. Хто б це міг прийти вечором до пансіону? Чи не Огнєв? Навряд. Хто-небудь з учителів? Теж ні. Ніхто з них до пансіону не ходить, вечорами особливо. Тоді — хто ж ?
— Мишко, подивись, — сказав Тарас. Остроградський витягнув поліно, трохи відхилив двері і в ту ж мить причинив їх знов:
— Він!
— Хто?
— Пан доглядач!
Якусь мить стояла тиша, потім усі скочили з місць, перекидаючи стільці, лавки, вибігли до коридора, горлали щось недоладне; увесь провулок, та, здається, вся Полтава в цей час чула незвичайний у будинку гомін.
У столовій залі залишався лише один Тарас, але не довго; кинувши недописаний лист — він забув про нього, — вибіг услід за товаришами у шум і гамір коридора і зразу ж побачив пана доглядача — все в тій же горохового кольору шинелі і треуголці з чорним султаном.
Оточений суцільним колом вихованців, він не міг рушити з місця, і Тарас теж не мав можливості підійти до нього, не міг проштовхатися у вузькому коридорі і стояв, притиснутий до стіни, як і Діонісій, що вибіг із кімнати доглядача зі збитим над чолом волоссям і щасливо-дурнуватим виразом на обличчі.
Доглядач комусь потиснув руку, другою погладив по голові, ще когось прихилив до себе і не помічав тому ні Тараса, що стояв осторонь, ані Діонісія; коли ж побачив, кивнув привітно, махнув рукою: підійдіть.
— Не пробитись! — кричав Діонісій, все ж потроху посуваючись уперед. А Тарас і не намагався проштовхатись, так само, як і раніше, притиснутий у своєму кутку, майже торкаючись головою настінного підсвічника, він стояв, опустивши руки, і не відчував, як по щоках збігають теплі сльози, зовсім забув у цю хвилину, що недописаний лист залишив у столовій залі, а ще один лист — від матінки — лежить у сундучку, і він повинен вручити його пану доглядачеві у власні руки, як тільки той з'явиться у пансіоні.
23
— Ви не повірите, панове, мені ось, що прослужив понад двадцять років на ниві освіти, днями рознос вчинили. І хто? Наш вельмишановний доглядач. Так, так, уявіть собі! Причому, пан директор це допустив. Так що — стережіться! Увійшовши в силу, він і вам задасть. — Так одного

читати