Завантажити

ваших “Швейцарій” Буонапартій не дотягнеться, руки короткі, — посміхнувся князь, — у всякому разі, не так швидко.
— А нехай, ми б його зустріли — по-нашому, як уміємо.
— Не сумніваюсь. — Князь було замовчав і раптом згадав щось: — Сьогодні, якщо не від'їжджаєте, милості прошу до мене. Буде вузьке коло... Княгиня вам завжди рада.
— Дякую! Залишився б, та поспішаю. Перед від'їздом розпорядився про давно заведене щорічне лицедійство на моєму театрі, зело добре грають доморощені актори, бажаю подивитися, що вони встигли, бо, як говорив блаженної пам'яті Теренцій, усе людське мені не чуже.
— Справедливо, граф... Але нас не гудьте: театр будувати поки що припинили — не той час.
— І дарма. — Трощинський витяг золочену табакерку, відкрив і, взявши двома зморшкуватими пучками понюшку тютюну, спритно заклав у ніс, подихав, як на гаряче, і, голосно чхнувши, пустив сльозу:
— Що я вам скажу, голубчику, зрозуміло, поміж нас. Коли вся справа передана до рук такого лиса, як Михайло Кутузов, то Буонапартію з усім його військом вікторії не бачити, як вух своїх. Я ж знаю Кутузку, не випустить він француза живим, у всякому разі, обскубе добряче. Запам'ятай моє слово... А що Москву віддали — не біда, це, певен, тактична ретирада...
Граф незабаром попрощався, а услід за ним переступив поріг княжого кабінету єпископ Полтавський Феофан, доволі натоптаний бородань з важким хрестом на розкішній рясі. Благословивши князя, всівся у запропоновані крісла і, оглянувши просторий кабінет, приступив до справи.
Пастиря більш за все непокоїла безпека церковного господарства, дорогоцінних іконостасів, а найбільше, як здалося, хоча цього єпископ і не казав, турбувався він за своє власне майно, і, коли вірити чуткам, вельми значне. Що, як ворог увійде у межі губернії? Куди дінешся? Чи не краще заздалегідь ретируватися у більш надійні місця ?
Князь уважно дивився в опасисте обличчя пастиря. Зрозуміло, що хвилює його. Ну що ж, можна б зважити на прохання та нехай би їхав, але ж дозволь від'їзд — піде поголос, здійметься казна-що, неминуча паніка. Чи можливо таке нині? Неквапливо, обдумуючи кожне слово, безбарвним, спокійним тоном князь відповів владиці;
— Ви, отче, повинні нині говорити з паствою кожен день, тобто заспокоювати її, а ви...
Не доказав, але Феофан зрозумів, що мав на увазі правитель.
— Не за себе дбаю — за церкву турбуюсь.
— Відаю... за чим побиваєтесь. І все ж — залишайтесь.
— А що з Москвою нині?
— Віддана і... палає. Та ви знаєте про це.
— Палає... первопрестольна? — Єпископ зітхнув і осінив себе широким хрестом. — У тій геєні вогненій антихрист знайде і свою погибель. Хай буде так! Амінь! — Ще раз перехрестився, благословив на прощання князя і, скрушно похитавши головою, пішов, важко ступаючи по м'якому килиму. В душі був задоволений: як там не є, а він, владика, встиг потай, довірившись відданим людям, відправити з монастиря значну частину свого майна в лише йому одному відоме місце. Тепер можна й залишитись, щоб закликати з церковних амвонів парафіян до мужності і відданості престолу і Вітчизні.
Пізніше, після того як з доповідями побували бургомістр і поліцмейстер, на прийом запросився директор училищ Іван Дмитрович Огнєв.
Директор був схвильований, хоча й намагався приховати це. Не часто був запрошуваний до генерал-губернатора, хіба що на бали та маскаради, а тут насмілився прийти сам у приймальні години для ділової бесіди. У парадному сюртуці, чорному і строгому, він швидше нагадував протестантського проповідника, ніж вчителя. Вклонився церемонно, але говорити не квапився, князь, зайнятий розглядом паперів, принесених Смирницьким, не звертав на нього уваги. Тягнулося це, одначе, недовго. Відклавши картонну теку, Лобанов-Ростовський нетерпляче здвигнув густою бровою:
— Слухаю вас, мосьпане.
Огнєв витер хусткою, змокрілого лоба і зігнувся у поклоні.
— Доводиться турбувати, ваше сіятельство, у таку хвилину, коли вирішується... Але вважав за неможливе не прийти...
— Ближче до справи, мосьпане.
— Я зараз же. — Огнєв віддихався, спокійніше продовжував: — Ваше сіятельство, учбовий рік, як вам відомо, почався першого серпня, надворі вже вересень, а приїхала лише половина вихованців, та й ці, мабуть, хотіли б роз'їхатись по домах... Панове вчителі теж настроєні не в кращий спосіб.
Лобанов-Ростовський з неприхованим подивом, навіть якоюсь цікавістю, дивився на директора училищ, навмисне не пропонуючи йому сідати, щоб не затримувався, але тепер, забувши за це, кивнув на крісла. Огнєв сів, склав руки на колінах і підняв очі на князя. А той зволікав, не відповідав, хоча Огнєв бачив, розумів, що князь все чув; він говорив досить голосно, розраховуючи на глухоту його сіятельства.
— Милостивий пане, чи розумієте ви значення своїх слів? Вважаю, ні, не розумієте. Як же можна розцінити таке? Це смішно.
— Але ж війна... І Москва... —

читати