Завантажити

успіхам, боліти їх бідою. Безперечно, знав, і все ж таки — важко.
Не почув, як на порозі встав ще один — Тарас Прокопович із Золотоноші.
Зібравшись в дорогу — його теж чекала дорожна карета, — він зайшов сюди, щоб, попрощавшись, спитати, коли приїздити, а можливо, в зв'язку а війною, будуть якісь зміни? Зупинився в порозі, не розуміючи, що трапилось: чому Іван Петрович дивиться на нього і ніби не бачить.
Капітонич великою сірою хустиною витирає очі, а Діонісій — веселий, завжди бадьорий Діонісій — шмигає червонуватим носом.
Тарас переступив з ноги на ногу — рипнула половиця, та й тоді його не помітили. Він зробив ще крок і кахикнув.
Іван Петрович немов прокинувся:
— Ти?..
Тарас вклонився:
— Їду... От і зайшов... І коли тепер повертатись? Іван Петрович здивувався запитанню, але відповів спокійно:
— Як і завжди — першого серпня. Звичайно, війна триває, дорогами, полями котиться чорний смерч, але, що б не трапилось, початок занять першого серпня, як завжди. — Так і сказав: “як завжди”. І ще раз спитав: — Не забудеш?
Ні, він не забуде і хотів сказати ще щось, та вагався, і не йшов, стояв, опустивши голову.
— Що з тобою, Тарасе? .
— Матінка писала... Та я й сам хотів... книгу попросити... “Енеїду”. Я привезу, якщо... — Розгубився, обличчя пішло червоними плямами.
“Матінка писала...” У вустах отрока вона — матінка, його світ, дім рідний. Ласкою своєю виховала хлопця. Тарас має бути щасливим, називаючи Марію матір'ю, він дихає з нею одним повітрям, чує голос, довіряє їй свої хлопчачі таємниці, відчуває ласкавий дотик її руки. А чому б і тобі, пане Іване, не поїхати разом з Тарасом? Сам би і одвіз книгу, яку вона просить, бо, певно ж, нового видання, в котрому вміщена і четверта частина, у неї ще нема... Боже мій, як це просто: сісти у поштовий диліжанс, пять-шість днів путі — і він на місці. Не раз, скільки пам'ятав себе, ловив себе на думці: а що, коли зважитись? А кінчалось тим, що... проводжав тоскним поглядом поштові карети.
Уява — його друг і злий ворог — вже малювала картину зустрічі. Усе, мабуть, було б простіше, ніж він думає, без особливого хвилювання. “Стільки років кануло в Лету — і раптом ви?..”
Можливо, цього вона й не скаже, але він прочитав би в очах невимовлене, обманути його не просто. Спиняв, отже, острах зустріти холодний, байдужий погляд, почути зневажливе слово.
Час іде — люди змінюються. Раніше вони були приблизно рівні: він — домашній учитель, вона — вихованка в домі свого дядечка. Тепер все змінилося. Він, в недалекому минулому — офіцер, один з тих, хто животів на нужденне казенне жалування, нині теж служить, тільки в іншому, партикулярному, відомстві. Вона ж — багата, незалежна, знатна, все для неї дозволено, ні в чому-бо не знає відмови. Спробуй приїхати і постукатись в її дім. Хтось з лакеїв доповість про його приїзд, не кваплячись, вона вийде і хто зна, що подумає, як витлумачить нежданий візит.
Зараз ось — “матінка писала...” Неждане прохання. Що хочеш, те й думай. Та чи мало нині любителів рідного слова! Їх, дякувати Всевишньому, все більше і більше, і, зрозуміло, нікому, хто просить (аби тільки у нього були книги), він не відмовить й автографі, віддасть все, що може, що ще збереглось, нехай би лише читали.
Пошукав у столі, куди — добре пам'ятав — одного разу сховав її, принесену з собою, врешті знайшов у паперах, витяг, стер білу порошину і простяг Тарасові:
— Почитаєш на дозвіллі.
Довго не закривалась шухляда в столі, як навмисне — ні туди, ні сюди, і добре: занадто обожнюючими здалися очі отрока. А той, отетерівши від радості, занімів. Притис до грудей книгу, мов боявся: вислизне — не впіймає. Низько, трохи не до самої долівки, вклонився:
— Прощавайте!
Потім — кожному окремо — вклонився і помічникам:
— Бувайте здорові!
— Ходи здоров! — мовив Діонісій.
— З богом! — кивнув і Капітонич, ніяк не здатний второпати, про яку книжку прохає пані Семикоп. Колишній семінарист схопив все одразу і хитрувато моргнув Тарасові: виклянчив книгу, то не гай часу, хлопче, біжи звідси.
Тарас, однак, не зрозумів натяку, ще раз вклонився, постояв і позадкував до дверей, біля порога, згадавши раптом, що забув подякувати, видихнув:
— Дякую!
Тільки тут шухляда врешті подалася, посунулася і зачинилась, аж хряснуло. Доглядач зітхнув з полегкістю. Побачив, що Тарас ще не пішов.
— Матінці уклін!
— Вклонюсь! — Штовхнув двері, вислизнув у коридор. Деякий час доглядач стояв біля вікна. Притискуючи книгу до себе, Тарас, біг до воріт, на вулицю, де чекала, готова до від'їзду, карета; він підскочив — дверцята відчинились, злетіли і натяглися віжки, кучер гикнув, заллявся-задзвенів дзвоник — і карета щезла, лише глибока колія лишилась на дорозі від високих, окованих залізом коліс.
— Поїхав... — Опам'ятався, побачивши здивовані погляди помічників, і вже буденним тоном

читати