Завантажити

винуваті всі — і вчителі, і він, доглядач, в тому числі. За клопотами по пансіону не мав і хвилини вільної, щоб побалакати з Михайлом. І от — маєш. Вигнати легко, а зрозуміти — важче. А Михайло — це всі знають — ні одної задачі з підручника Фуса не проминув, всі до одної розв'язав, тобто встиг за повний курс гімназії, вони для нього — що ті горіхи, і це нікого не цікавить, навіть Єфремова...
Іван Петрович говорив, як завжди, коротко, нічого зайвого. І сьогодні теж — тільки суть справи. Насамперед ввернувся до математика, що сидів поруч з ним: що можна сказати про успіхи Остроградського з його предмета? Той знизав плечима:
— Наївне запитання.
— Прошу, будь ласка, відповісти.
— Що ж відповідати? Знає Остроградський математику. хоча я йому і знизив на одиницю оцінку. Чому? Впертий, як осел, задачі розв'язує не так, як рекомендує Фус, а по-своєму. А Фус — все-таки автор, за його підручником вчимося.
— Але ж вірно?
— Вірно, куди дінешся.
Іван Петрович цілком задоволене кивнув: зрозуміло, мовляв. І тоді звернувся до всіх: він заперечує, він категорично проти виключення з гімназії Михайла Остроградського, бо ми всі, в тому числі і шановний Павло Федорович — легкий уклін в бік латиніста, — винні, що Остроградський погано вчиться. Допомогти йому треба, а хто це зробив? Ніхто.
— Даруйте, але в чому я винен? — здивовано ворухнув зрощеними на переніссі бровами Квятковський.
— Дозвольте, закінчу, — спокійно продовжував Іван Петрович. — Ви не заохочуєте вчити ваш предмет, а скоріше — відштовхуєте. Одні вас терплять, а інші — такі, як Остроградський, — не хочуть терпіти, їх цікавить зміст, а не тупе зубріння. Вибачте, Павле Федоровичу, але я був одного разу на ваших уроках і сам у цьому переконався. Ми з вами говорили про це, і, здається, вже не раз, а ви уперлись — ні і ні. Ось вам і плоди, про які говорили тут так гаряче і, слід сказати, вельми красномовно.
— Не вчіть мене! — зірвався Квятковський на крик. — Як смієте? Я університет кінчав!
— От знову. Я й не думав вас повчати, я тільки раджу, як зробити, щоб і ваш предмет став цікавий для всіх... От і все.
Котляревський чемно вклонився в бік директора і сів на своє місце. Він вважав за краще не вступати в полеміку з латиністом, хай тепер вирішує Огнєв, а він, доглядач, своє сказав, і коли буде потрібно, все повторить з самого початку, але від свого не відступить і, коли треба, стоятиме на своєму, бо виключити Остроградського — зробити непоправну помилку. Хто тоді лишиться в класах? Та він переконаний: хлопець вчитиметься добре, варто тільки допомогти йому.
Огнєв рубати з плеча не посмів, розумів, що правда за доглядачем, і те, що більшість вчителів мовчки, але підтримала капітана, переконала його в цьому ще раз. Так розмірковуючи, Огнєв згодився з доглядачем, думки його здалися слушними, він і сам був за нові методи навчання, щоб вихованці знали, що вчать, і тоді з'явиться необхідний в таких випадках інтерес до науки, як про це вірно зволив говорити доглядач.
Більше про Остроградського цього дня не говорили...
Зморений, сидів тепер Іван Петрович в жарко натопленій кімнаті, прислухався до звичного гомону в коридорах, а в думкапродовжував суперечку, яка почалася на вчительській раді. Обмірковував, з чого почати розмову з Остроградським, як краще підійти до хлопця, і вже збирався покликати його, як зненацька шум біля воріт привернув увагу. Те, що він побачив, анітрохи не здивувало, що ж, приїхав ще один абітурієнт, та ще, мабуть, як видно, і здалеку. Вкрита густим шаром пилу, якого вона назбирала на губернських шляхах, карета вкотилась у двір і зупинилась біля ґанку.
Кучер, не молодий уже двірський челядник, в густій чорній бороді, з якої баклажанами визирали рожево-руді, обвіяні вітром щоки, придержуючи довгі поли свитки, зіскочив з козел і відкрив заляпані грязюкою дверцята. З карети зійшло двоє: старий у.довгому кожусі, і хлопчик — років дванадцяти-тринадцяти, теж у теплому, критому цупким сірим сукном кожушку та м'яких козлових чоботях.
Хлопці, що грались надворі, миттю обступили приїжджих, перебиваючи один одного, показували, як краще пройти до пана доглядача, на ґанку відступали до билець. даючи старому в широкому, як дзвін, кожусі вільніше пройти у вузькі двері. Діонісій, що чергував у той день, зустрів прибулих в напівтемному коридорі, запитав, до кого вони і навіщо, і запропонував роздягнутися, скинути у вітальні верхній одяг, а тим часом він, помічник доглядача, доповість “їх благородію”. Та Котляревський сам вийшов у коридор, прийняв гостей без доповіді і провів їх до себе. Поки вони роздягалися, подумав, що, як не важко, доведеться і цього разу — та, мабуть, і не востаннє — відмовити прибулим. З чим вони приїхали, він вже знав, це ж кожному зрозуміло, навіщо стукають у будинок, та ще і з отроком гімназичного віку. І все ж таки був уважним, привітним, просив розміщатися вільно, старому запропонував крісло біля каміна, щоб

читати