Завантажити

пояснити всього і не міг відірватись від роботи, бо чим би не займався, де б не був — вдома чи в дорозі — саме ця робота стала змістом існування.
Він поспішав писати, наче передчував: у наступному році і цього зробити не зможе, і хтозна, що з ним трапиться завтра, позавтра, через рік, отож — “поспішай, Іване”, — говорив самому собі в нічні години, коли все затихало і лишався наодинці з чистим аркушем паперу.
Це були неповторні години, болісні і солодкі. Особливо ж добре працювалось пізніми вечорами, коли місто стихало, навіть віддалений гомін згасав, змовкали дзвони у церквах: густий, переливчастий — великого, “кизикермена”, в Успенському соборі, і тонкі, голосисті — у Миколаївській і Спаській церквах, стихали дівочі пісні на Панянці і Мазурівці, вщухала підгірна дорога, лише коли-не-коли гуркіт дорожнього екіпажу долинав сюди, на гору, стукав у чільне віконце, і знову вся Подільська гора поринала у споконвічну тишу. У вікна дивився повний місяць, спалахуючи і зриваючись, падали у нічну безвість зірки. В сусідній кімнаті стихали кроки: мати вже прилягла, і кухарка задрімала в комірчині, тільки він так і не спатиме до світанку.
Напівзаплющивши очі, відчував на обличчі тепле дихання свічок, полум'я їх коливав ледве чутний вітерець, що лився у напіввідкрите вікно. Так він сидів іноді декілька хвилин, іноді півгодини, доки не знаходив відповідного слова, відразу ж записував і повторював вголос, щоб перевірити, як звучить, чи відповідає будові речення, замислу, чи не вилізає з рядка зайвим складом...
 
Кінчався липень — весь у напруженій праці. Бували дні, коли йшов у пансіон. Одного разу затримався там майже до вечора, став разом з Капітоничем лагодити вікна; той вставляв шибки, а він обмазував, кухарка йшла услід і мила кожну раму. І небавом увесь дім засвітився, ніби облитий освіжаючою зливою, святковий, принаряджений — любо-дорого подивитись. Другого разу взявся за дрова. Завезені ще у червні, вони лежали купою, не пиляні і не рубані. Договорив дроворубів — і за три дні всі до цурки вони були і попиляні, і порубані, і навіть складені під дашком. Тепер зима, хоч би і холодна, не страшна буде тепло в пансіоні, діти не тулитимуться по закутках, кутаючись у ковдри.
І все ж, що б там не було, як би не відривався для пансіонних справ, за місяць напруженої, від зорі до зорі роботи в тиші робочої кімнати встиг зробити більше, ніж за весь минулий рік. Написав майже сорок строф для п'ятої пісні, правда, все написане мав ще не раз переглянути, найстараннішим способом переписати, дещо заново перебілить, та це робота добра, потрібна, інакше ніхто, хто любить справу свою, не пише.
Нові рядки, акуратно переписані, поклав окремо у зеле ний картон, в ньому інших паперів не було. Через тиждені він зазирне сюди, витягне на світ божий все написане прочитає, і, зрозуміло, дещо виправить, і знову покладе в той же картон — вже на більш тривалий час. Хай відлежиться, а він відсторониться від написаного і ще раз, по вернувшись до рукопису, подивиться на нього свіжим оком, мовби абсолютно стороннім, причепливо прочитає кожний рядок.
Саме так він розумів роботу поета: написане за одним разом потрібно читати і перечитувати декілька разів, причому обов'язково свіжим оком, перевіряти кожне слово па звук, колір, запах, лише тоді можна уникнути зайвого, фальшивого, непотрібного, що псує і добрий задум... В один з останніх днів липня написав Гнєдичу, що робота, як би там не було, рухається поволеньки далі, правда, коли буде завершена, сказати поки що не зважується, оскільки все сховане в темряві майбутнього...
 
Поговір — наче вітер: сьогодні тут, а завтра — за тридев'ять земель, летить все далі й далі, і немає йому кордонів і меж.
Ще недавно, місяць тому, хтось говорив про дім для бідних у гостиному ряду, а на минулому тижні про той же дім згадали на балу у генерал-губернатора, четвертого дня — на дворянських зібраннях, потім губернській канцелярії, а позавчора прикажчик графині Розумовської, який супроводив до Кременчука хлібну валку, мовив і там слово, можливо, того ж дня інший проїжджий зустрівся з приятелем у Миргороді і в перерві між варенухою і книшами переказав почуте від графського прикажчика про дуже цікаву установу в Полтаві. Звістка покотилась далі — трактами і дорогами полтавськими, дісталась Пирятина, Яготина, Прилук, вже і в Золотоноші чути стало про ту дивну установу, і пішли гуляти по волостях і повітах, по селах і містечках великої на той час, більше іншої європейської держави, Полтавської губернії розповіді про полтавський пансіон. Діти в ньому постійно доглянуті, пригріті. Повірите, неслухняні м'якше воску стають, хоч і робиться сіє без найменшого примусу, по доброму слову, а про горезвісну “березову кашу” забули і згадувати. А всьому тому лад дає тамтешній доглядач, сам з військових, тепер відставлений від воєнної служби капітан. Дітям він — батько рідний, всі перед ним рівні, немає нижчих, нема і вищих, про всіх піклується, про

читати