Завантажити

трохи зігрітися з дороги, хлопчика влаштував на вузеньке шкіряне канапе — теж ближче до каміна, в якому горіли, спокійно і рівно потріскуючи, березові полінця. Сам же відійшов до столу, відклав на вугол стос книг, теку з паперами, присунув до себе попільничку-коритце, люльку та коробку з тютюном з вирізьбленими на ній картинами на тему “Штурм і взяття фортеці Ізмаїл”. Проте запалювати не поспішав, чекав, коли старий віддихається і заговорить.
Той не змусив довго чекати, ковзнув поглядом з-під широких, несподівано чорних брів по шафах з книжками, провів долонею по вусах і мовив:
— Прибилися ми здалеку, з самої Золотоноші. Крав світу, можна сказати.
Старий почекав: що скаже доглядач? Але той мовчав, і кашлянувши, старий продовжував. Він з хлопцем майже тиждень на колесах, щоправда, коні у них добрі, але все одно, дорога восени — не розженешся, розбита вщент, кисіль киселем, ночували, де наздоганяла ніч — переважно в корчмах, піднімалися з півнями, тільки в Майорщині по-людськи переночували, бо до знайомих потрапили. І ось вони нарешті тут, у славній Полтаві, а він не певний: можливо, усі оці неприємності, що спіткали на шляху, — марні. Та й то так: пізно надумали, мабуть, чада панські вже давно штудіюють у класах. Він-то казав паніматці, відмовляв, почекаємо до весни, а вона своє: “Їдь, може, і візьмуть нашого Тараса... Що ще сказати вам, милостивий пане? Пані у нас добра, а все ж не чоловік — жінка, куди їй до свого покійного, той був голова. Так що тепер у вашій волі — залишатися нам тут чи повертати голоблі. А якщо все ж можна, то, заради господа, запишіть до свого куреня і нашого козака”.
Так, Котляревський не помилився: ще один невдаха — абітурієнт. З відповіддю не квапився: не хотілося так одразу відмовляти нежданим гостям, до того ж, із Золотоноші вони, одна лише згадка про яку змусила серце частіше битися, мов і насправді і зараз ніщо не забуто і не поховано. Мовив по хвилинній мовчанці:
— Бував я колись у-ваших краях.
— І давно, дозвольте поцікавитись? — підбадьорився старий.
— Та давненько...
Котляревський чітко пригадав свій останній день у домі пана Голубовича, останнє “прости” і ті слова: “Ніколи не забуду вас, дорогий вчителю...” Написані на клаптику із зошита напівдитячим почерком, слова ці лишились у самому серці. Скільки пролетіло часу, чого тільки не пережив, а викреслити їх із пам'яті несила. Ніколи після цього вони з Марією не зустрічались і, як не дивно, не намагалися зустрітись, в усякому разі він; в одну мить загубивши грунт під ногами, пішов з дому свого першого і єдиного кохання, не маючи ніякої надії на щасливу зустріч. А вона? І вона, мабуть, не шукала його, бо ніде, де б він не бував, чутки про неї до нього не доходили. Та й те сказати, де б їй знайти його стежку, адже був він військовий, і куди тільки не кидала його примхлива доля за ці роки... Армія. Війна. Штурм Ізмаїла. Раптова відставка. Бідування у столиці. І ось вже більше року він тут, у Полтаві. Немало пережито. Час би вже і про себе потурбуватись. А думати ніколи. Кожний день, кожний час — у постійних турботах.
Чорне з рідкою сивиною волосся впало на чоло, закрило очі. А старий, не наважуючись перервати роздумів пана доглядача, стиха, в рукав, покахикував. Хлопчик теж сидів тихо; відчуваючи, що сповзає на підлогу, посунувся вище, всівся зручніше.
— Давненько... — Котляревський зробив над собою зусилля, відігнав видіння давно минулого, лагідно посміхнувся: — Згадав дещо, пробачте...
— Та то не біда, з ким не буває. Це ми ось вибачення просимо, прийшли і не назвались.
— Так, пробачте. Мене Іваном Петровичем кличуть. Котляревський.
— А я управитель маєтку. Опанас Карпович Попенко, а хлопця Тарасом звуть, син покійної економки нашої Ганни Прокопович, царство їй небесне.
Котляревський не міг приховати здивування: невже управитель маєтку сам віз у Полтаву сина економки? Попенко помітив його погляд.
— Оскільки вона преставилась, то пані, жаліючи сироту, взяла його до себе, а пізніше, як підріс, всиновила, Тарасом назвала, учителя в дім запросила. А тепер, почувши, що в Полтаві будинок виховання відкрито, послала оце нас: а може, візьмуть Тараса, хай вчиться різним наукам за системою, їй, далебі, якийсь проїжджий говорив, що в цьому домі доглядачем служить відставлений капітан, всьому дому душа і голова. Котляревський не перебивав старого: таке чути було приємно, хоча і незручно. І щоб перевести розмову на інше, спитав:
— А батько отрока? Хто — він?
Опанас Карпович покашляв, мигнув Тарасу:
— Ану, вийди до Семена та скажи, хай коням вівса дасть, а потім і попоїть... Біжи.
Тарас цієї ж миті підвівся, вклонившись доглядачеві, вийшов. Старий пригладив бороду, підкрутив кінчики вусів:
— Не годиться при хлопцеві про те... Так хто, питаєте, батько його? Був, скажу я вам, добрий козак, кращий кучер у небіжчика пана. Економка полюбила його і ладна була для нього на все. А треба

читати