Завантажити

кожного вболіває, як за рідного.
— Можливо, чули, голубонько? — говорила якось у своїй господі на Павленках сусідці, вдовиці нещодавно померлого секунд-майора. Головиній теж вдова — володарка невеликого маєтку і свічкового заводу Боровська, мати двох дітей, вже рік як влаштованих у будинку виховання. — Доглядач, можна сказати, чоловік у соку, до цього часу, кажуть, самотній. Зрештою, можливо, і не зовсім самотній — хто їх, чоловіків, зрозуміє, — зітхнула, грайливо повела підсурмленою бровою Боровська. — Але я не про це, прости господи. Життя наше вдовине відоме, живеш, як горох при дорозі, хто йде, той і скубне, а приголубить нікому...
— А ти ж, сусідонько, почала про нього... доглядача.
— Еге ж, почала... Чула я, як він, доглядач тобто, розпорядився: ні на які роботи до вчителів дітей не пускати. Ті — до директора зі скаргою, так, мовляв, і так. І що ви думаєте — допомогло? Сам Огнєв спасував. А що сказати, коли правда? Зате діти не зазнали шкоди. І я, мати, спокійна.
— Ніколи такого не було.
— Так і я ж про те... Ну, а діти до нього липнуть, не скажу вже і як. Мої інколи приходять на неділю додому, так тільки й чую: Іван Петрович та Іван Петрович. Він те сказав, він так радив, він не велів, він те, він се...
— Зачекай-но, Фекло Хомівно, який це Іван Петрович? Капітан, кажеш? Чи не Котляревський, бува? Ну, так і знала! Симпатичний чоловік. Чула і я про нього дещо. Це ж він, щоб ти знала, книжку дуже смішну видрукував. І називається вона “Енеїда”. Сама бачила у Буткових.
— Цього не докажу, але думаю: він може і книжку утнути, нітрохи не здивуюсь, чоловік, видно, вмілий і вхожий, говорять, до самого, на чай ранком ходить, без нього їх сіятельство за стіл не сідають.
— Сього не чула, — усміхнулась секунд-майорша, жінка не стара, з дещо прив'ялими рисами обличчя; помітивши, однак, як запаленіли маленькі вуха Боровської, поспішно закивала:
— Все може бути. І на чай, і на кофей, певно, запрошують. Та я б сама... — Осіклася, зніяковіла. Тепер Боровська з розумінням посміхнулась: мовляв, знаю тебе, святошу, більше прикидайся.
Такі або подібні розмови точились у дворянських вітальнях, у домах купців та чиновників, і не дивно, чому перед новим навчальним роком, десь у середині липня, не ставало відбою від бажаючих помістить своє чадо у будинку виховання, причому просилися не лише малоімущі, але і досить заможні — і військові, і землевласники. Сам граф Трощинський з Кибинець прислав у пансіон, крім Василя Шліхтіна, ще трьох своїх далеких родичів і просив доглядача відписувати йому особисто і по можливості частіше про їх успішність та поведінку.
Середньої руки землевласник Остроградський із Пашенної, що в Кобеляцькому повіті, двічі приїжджав до Івана Петровича і просив дозволу перевести його сина Михайла з приватної квартири в будинок виховання, тобто під його, Івана Петровича, руку.
— Але ж у нас тіснувато, а на квартирі привільніше.
— Нехай у вас і тісніше, — говорив Остроградський, — проте знатиму, що син мій чому-небудь корисному навчається.
— Де ж ви таке чули? Різні діти у нас бувають.
— Е, не кажіть, милостивий пане, я чув про ваш дім від таких людей, яким вірю, як собі... Прийміть, прошу вас, мого сина до гурту... Будьте з ним суворі. Чув я: були у вас такі, що книгу не бажали взяти в руки, а тепер — перші учні... Вік буду дякувати, тільки візьміть, не відмовляйте... Здається мені, Михайло мій і не без талану, ось до цифир всяких потяг має.
Довелося уступити наполегливому батькові, і в домі оселився Михайло Остроградський — лобатий, рослий не по літах хлопчина, дещо, як на перший погляд, замкнений; пізніше він завдав доглядачеві чимало клопоту, але ще більше і радості. Проте спочатку спливло чимало води у Ворсклі, минуло немало літ, немало сивини з'явилось на скронях доглядача.
Були й інші, які наполегливо домагалися влаштуватися у будинку виховання. Довелось відмовляти: дім мав свої межі, в його стіни, при всьому бажанні, більш шістдесяти вихованців втиснути не вдавалось, а розрахований він був і взагалі щонайбільше на п'ятдесят. Чадолюбні батьки не заспокоювались, стукалися до губернатора, скаржилися, а якщо той не допомагав — Тутолмін справді нічим не міг допомогти, — добивалися прийому у правителя краю, але і всемогутній Лобанов-Ростовський безсилий був у чому-небудь допомогти, і багатьох направляли у сусідні міста: Чернігів, Харків, Єлисаветград...
І все ж одному із претендентів, який приїхав до того занадто пізно — в кінці листопада, Котляревський не міг відмовити, більше того, сам клопотався за нього у директора гімназії.
Той день, як навмисне, був особливо клопітний.
Все розпочалося ранком. Ледве переступив поріг, як Настя поскаржилась: піч, мабуть, “сказилася зовсім”, дим клятий очі їсть, нічогеньки не видно, вона вже не відрізняє через це горшка від баняка, тому-то перцю всипала у куліш, а молоко вкотила у борщ. Що ж тепер буде? Довелося

читати