Завантажити

німців заодно, бо зникла потреба у заучуванні напам'ять високого штилю од і елегій. Одгомоніли суперечки, вляглися і сварки, що спалахували між членами екзаменаційної комісії.
Більшість гімназистів, за наказом Огнєва, було переведено до старших класів: з першого у другий — п'ятнадцять, з другого у третій — тринадцять, і, нарешті, з третього у четвертий, випускний тобто, — одинадцять молодців. На повторний курс залишено небагато — всього п'ять.
В числі переведених у випускний клас першим було названо Лісницького Мишка, потім йшли прізвища Мокрицького, Папаноліса, Ільницького і Шліхтіна. Почувши свої прізвища, вони так зраділи, що забули, де знаходяться, і загорлали на весь зал “ура”, щоправда, не всі одночасно. Васько Шліхтін закричав першим, хоч у списку був останнім, товариші підхопили його одчайдушний крик, причому Папаноліс аж верещав, неначе його лоскочуть.
Служитель, що відповідав за порядок у залі, кинувся, було, до хлопців, щоб вивести їх геть звідси, але не зробив цього: при почесних гостях було б незручно, до того ж директор грізно повів бровою — і служитель покірно повернувся на своє місце у куток, кілька разів поглянувши на присоромлений порушників порядку. Проте гості не зосталися байдужими, дехто помітно повеселішав, а князь, що сидів за столом у самому його центрі, крутнув сивого вуса, усміхнене прищулився, тоді й інші — губернатор, градоначальник, поліцмейстер, відчувши себе вільніше, дозволили собі репліки, стриманий сміх, а на другім кінці столу хтось досить голосно зауважив: “І навіть добре зрозуміло”, другий голос додав: “Але кричати треба всім одночасно і сильніше, адже “ура” — бойовий клич російського воїнства”.
Репліки викликали сміх загальний і шум. Навіть потемнілі від часу портрети царської сім'ї, якими були обвішані стіни в залі, ніби освітились в усмішці. Та князь прихмурив густі брови, погляд похолов, і зал, відчувши зміну у настрої правителя, швидко вгамувався.
Перечекавши якусь часину, Огнєв, зморщившись, — давив і тер шию грубий комір мундира — вирішив доречним попросити гімназистів — про гостей, зрозуміло, ні слова — вгамувати свої захоплення... хоч би до закінчення акту і зразу ж, не зробивши пристойної моменту паузи, оголосив, скільки і хто одержав на екзаменах шарів, і тут же, оскільки шарова система оцінок не всім ще була зрозуміла, пояснив, що до чого:
— Учні третього класу, — говорив Іван Дмитрович, ледь схиливши голову набік, до правої руки, — праворуч від нього сидів князь, —складали екзамени із десяти предметів, а саме: закону божого, тригонометрії, конусних перерізів, природничої історії, російської історії, російської географії, риторики, а також латинської, французької і німецької мов. Так от, якщо за кожним із вищезгаданих предметів лічиться чотири шари, то на всі разом приходиться сорок, кожний учень має можливість одержати дане число шарів, але, на жаль, таких у нас поки що не чути. Лише один Михайло Лісницький, котрий, на жаль, не завжди вміє тримати себе як належить гімназисту, до того ж старшого класу, одержав 37 шарів, інші із цього класу менше: один — 32, ще один — 30, а останні — не менше 28 і тому переведені у вищий клас, з чим маю честь поздоровити і вихованців, і вчителів...
Після читання наказу гості вручили гімназистам подарунки. Лісницький і Папаноліс одержали по карбованцю сріблом від самого князя, на більше їх сіятельство не спромоглося. Мокрицькому подарували три книги, причому одну з них латинською мовою — збірку промов Ціцерона; дісталась книга і Шліхтіну — роман Анни Радкліф англійською мовою. Ображений подарунком, він навіть не розгорнув книги, відкрито заздрячи Лісницькому і Папанолісу, яким дістались новенькі карбованці, на них — Шліхтін твердо це знав — можна купити у лавці купця Алексеева на сусідній вулиці декілька десятків бубликів і кошик маківників, а на додаток взяти і в'яленої тараньки, що якраз годиться до ячмінного пива. А яка користь з книги, тим більше неросійської?
Минув і цей урочистий акт.
Всі полегшено зітхнули і подобрішали, навіть завжди чимось незадоволені законоучитель і латиніст Квятковський розтали і тепер не помічали, що навколо діється. Між тим, гімназисти, випущені нарешті із залу, з реготом і вигуками, подібними до бойових вигуків древніх папуасів, бігли, штовхаючись, коридорами, ризикуючи все на своєму шляху перевернути, скинути і розбити, бігли — на повітря, на сонце, на подвір'я, де на них вже чекали прислані з дому прикажчики чи просто їздові карет, бричок, возів — справжня циганська валка, готова вирушити в дорогу за першим сигналом.
В той же день опустіли і класи. Тихо стало і в пансіоні, немов і не шуміла тут ще сьогодні ранком зелена юність, не кипіли невтримні пристрасті, не горіли у спальнях допізна пансіонні свічки і віск не залишав крапель на листках чудової книги, а розгніваний Капітонич — Копит все-таки не стукав то в одні, то в інші двері.
Наглядач будинку востаннє разом зі своїми помічниками обійшов спальні,

читати