Завантажити

негарно, як дитина маленька, потім важко виправляти сотворене, проте, про майбутнє тоді не думалось, просто з'явилось почуття провини перед учителем, і він повернувся. Попросив прощення у отця Станіславського. Учитель — людина добра і розумна — простив йому і посміявся потім разом з Івасем, одначе, не забув зауважити, що тішити свої власні образи — справа остання, винен — покайся, щиросердно визнай свою провину, від того менший не станеш, а в очах товаришів багато виграєш, і навіть — Іван Петрович підморгнув Федорові — сам себе зачнеш шанувати.
Отже, пробачитись перед учителем — гріх невеликий.
— А я ж не винний... Я все знав, весь урок знав, а він...
— І все-таки, навіть, якщо ти і правий, пробачся, це благе діло, — Іван Петрович помовчав. — Якби я міг покаятись перед моїм дорогим учителем за ті незчисленні неприємності, які він терпів від мене... Але, на жаль, минулого не повернеш, помилок своїх не виправиш, а ось ти... тобі ще не пізно. І тому поспішай перед своїм вчителем вибачитись, хай старий порадіє.
Федір уперто мовчав. Якби знав пан доглядач, якби тільки знав, який латиніст несправедливий, він би не говорив так; одному богу відомо, скільки натерпівся Федір із-за того вчителя! Ні, він не піде вибачатись, хіба що лише... заради пана доглядача. Федір зітхнув:
— Добре... тому що ви так... — І не договорив. Котляревський побачив в очах вихованця таку невимовну печаль, що жахнувся, пройнявся гострим жалем до вихованця і зрозумів: ні, не можна так, він, доглядач, винен перед хлопцем, щось прогледів, не зрозумів душі, думок його, не зрозумів великого і складного світу переживань і почуттів. Намагаючись заспокоїти хлопця, сказав:
— Добре. Роби як знаєш, тобі видніше... А поки що приходь до мене, поговоримо. А може, ти, — обережно натякнув, — взагалі повернешся? Місце твоє не зайнято... — Доглядач помовчав, обігнув калюжу, почекав, поки і Федір її обійде. — Закінчиш гімназію — в університет поступиш чи в службу підеш — твоя справа... Так я чекатиму. Прийдеш?
Мокрицький, перестрибуючи калюжу, полегшено зітхнув: так, він прийде, обов'язково.
— От і добре... А поки що — додому. Вечоріє. Вітром потягло свіжим, а ти одягнутий легко... Ну, біжи!
Три дні згодом Федір Мокрицький, за рекомендацією Котляревського, був знову прийнятий у гімназію і поселений в будинку виховання, оскільки місце його все ще лишалось вільним.
16
Кінчався десятий рік, і вже десь поблизу, біля самого порога, стукався одинадцятий — переддень нового, більш грізного, дванадцятого. Чутки, невідомо ким і як народжувані у столицях, докочувались і в такі міста, як заштатна Полтава — їх привозили негоціанти, військові, мандрівники, і, багато разів переказані, вони обростали новими подробицями, і важко було відрізнити тоді, де правда, а де вигадка.
Минулого літа у Полтаві бачили вогненну комету і тепер, при всякій нагоді і без неї, згадували про чудо; полтавський обиватель переказував слова вченого аптекаря Тисаревського, що, як відомо, вчився колись у німецькому місті Лейпцігу і знав п'ять чи то сім іноземних мов. Аптекар сказав комусь, що коли комета з хвостом, а хвіст той вогненний, та ще торкнувся землі, то неодмінно бути якійсь новій біді, можливо, навіть, не приведи господь, війні.
“Правдиві слова”, — твердили на гостиному дворі, у м ясних лавках, в ковальському ряду і навіть в домах віце-губернатора і поштмейстера. Чутки розповзались по місту, як пошесть. Вірно поки що було одне: тільки-но уклали мир з якимось антихристом по імені Буонапарте, як почалась Південна кампанія і вже кілька літ не припиняється. Задунайська армія взяла нарешті клятий Ізмаїл, а миру все одно нема, не бажає турецький султан укладати його, тягне, басурман, надіється, подейкують, захопити Молдавію, Крим, а до того ще й Грузію приєднати. Ось чого захотіла Порта! Не бачити, проте, їй цього, як своїх вчасних ушей. Туди, до самого султана, начебто повинен їхати сам Михайло Кутузов, той самий, що не раз з турками воював, і не без успіху, бив їх, аж пір'я летіло. Вже він з ними потрактує, хитрий до біса старий лис. А якщо не зуміє? Знову згадувалась комета з вогненним хвостом і слова вченого аптекаря.
Від розмов про війну переходили до своїх місцевих справ і турбот.
В гімназії недавно таке сталось, що й не кажіть. Могло закінчитися скандалом на всю губернію, та втрутився сам директор училищ пан Огнєв, і все загасив, не дав виплеснутись скандалові за поріг. І все ж чутки розповзались по місту, баламутили уяву обивателя.
Виявляється, новий доглядач пансіону, тобто капітан Котляревський, той самий, що поблизу собору Успенського з матір'ю проживає, заборонив посилати вихованців на домашні роботи до панів вчителів. Там таке було...
Цими днями сам пан Квятковський залишився, можна сказати, з великим носом. Вихованці, на його вимогу, прийшли до нього додому і взялися до роботи: одні рубали дрова, інші місили глину, щоб підмазати сараєць для свині,

читати