Завантажити

Навряд щоб він повернувся. Відрізаний кусень не приставиш. Незручно з'являтись і в пансіон. Перед паном доглядачем соромно: пішов, втік, не попрощавшись навіть, правду сказали хлопці. Погано, дуже погано вийшло.
Боявся Федір випадкових зустрічей з Іваном Петровичем і вже двічі тікав від нього з-під самого носа. Одного разу прослизнув у сусідній провулок, а ще якось дременув в темну підворітню і просидів там, скорчившись, укривши голову полою каптана, поки пан доглядач не пройшов мимо.
Перш ніж вийти з губернського правління, озирався на всі боки. Але ж сьогодні після зустрічі з товаришами почував себе відчуженим од всього навколишнього. Не звернув уваги на важку поштову карету, що пхалась по ковбанях, не почув верескливої команди офіцера, який вів інвалідну команду через площу, повз споруджуваний монумент Слави. Опустивши голову, йшов і йшов; машинально завернув на знайому вулицю і раптом почув позад себе розгонисті тверді кроки. Ніби хто штовхнув його, поривом обернувся і — о боже! — до нього наближався Іван Петрович. Не втечеш, не сховаєшся.
Наче нічого не сталось, доглядач привітався, спитав, як Федір живе, де служить, чому не показується в пансіоні? Образився? А за віщо? І на кого? Може, він, Іван Петрович, чимось зобидив його?
Федір поспішно замотав головою: ні-ні, він, Федір, ні на кого не образився, тим більше на пана доглядача, і, ховаючи очі, відповів стиха, що живе, як всі, служить, а не заходить в пансіон, бо ніколи, цілий день гасає по місту, ледве з ніг не валиться перед вечором, а взагалі-то... заїкаючись, промимрив щось зовсім незрозуміле, засоромився від того свого заїкання і замовк зовсім.
Іван Петрович йшов кілька хвилин мовчки, потім заговорив з лагідною усмішкою:
— Ти пробач мені, я ж не знав, що це у тебе від природи, а точніше, від хвилювання, ти не хотів нікого передражнювати... Адже так?
Федір знизав плечима: може, й так, авжеж так, не хотів, якщо пан доглядач має на увазі випадок на уроці з латинської мови. Але Федір того не сказав, він так розхвилювався, що не тільки говорити, але й дихати не міг вільно. Іван Петрович все зрозумів і без слів і теж не згадував про той нещасний випадок, а натомість заговорив про інше: спитав, чи Федір сьогодні вільний, він, доглядач, міг би з ним, Федором, трохи прогулятись, погода нині гарна, тепло і вітру нема, а повітря просто смачне.
Хлопець мовчки кивнув: так, його відпустили з Канцелярії сьогодні раніше, і він щасливий, що йде разом з паном доглядачем, і він зовсім не проти прогулятися, гулятиме хоч весь вечір, і ніч навіть.
Опівдні Полтава, тиха, безшумна, ставала ще тихішою. Проскакали останні кур'єри генерал-губернаторської канцелярії, оддзвонили дзвони у церквах і соборі, і все затихло на післяобідній сон. Над містом розлився вселенський спокій, порушуваний лише зрідка то раптовим шумом проїжджаючої прольотки, то гейканням погонича волів, що тягнули віз з сіном, то важким тупотом чобіт по дощатому тротуару околодочного.
Майже до вечора вони гуляли. Кілька разів доглядач питав, чи не поспішає Федір, чи нема у нього якихось спішних справ. Хлопчик дивувався забудькуватості Івана Петровича, адже тільки-но казав, що всі справи закінчились ще годину тому, коли відніс у гімназію пану Огнєву пакета, і від тої хвилини вільний до понеділка. Доглядач сказав, що він теж так гадає і, отже, вони можуть іти куди завгодно. Трохи заспокоївшись, Федір схвально кивнув: так, вони можуть іти куди завгодно, і він — цього Федір не сказав — радий, що зустрів Івана Петровича, хоч цієї зустрічі і лякався, дуже соромно було.
Проминули Капністів сад, піднялись де садиби губернського предводителя дворянства Семена Михайловича Кочубея, обігнули її зліва і спинились над урвищем. Звідси відкривалась неозора далина на заріччя. В прозорому передвечірньому тумані підковою, закинутою на луки, мигтіла Ворскла. Близько, до самого урвища, підступали розкидані там і тут стіжки сіна, що нагадували високі юрти кочівників, які невідомо звідки з'явились на скошених луках. Повільно піднімалася вгору, здалеку схожа на лялькову, череда, чулись віддалені свист батога, гомін, поклики пастухів. Пилюка, піднята чередою, рожевою памороззю спадала на зелені трави.
Іван Петрович розповідав про себе. Колись, ще в семінарії, у такому віці, як оце Федір, він страшенно розобидився на вчителя піїтики, той надто гостро, як здалось, пожурив його за недбало виконане домашнє завдання. До цього учитель не раз, бувало, похвалював Івася Котляревського, іншим навіть у приклад ставив і раптом — така обида. Вона здалась настільки нестерпною, що Івась твердо вирішив з семінарії піти, куди саме — поки що не знав, але вірив, що намір його твердий і остаточний. Забрав все, що було з ним, і, не попрощавшись, нікому нічого не сказавши, пішов. Щоправда, спочатку не додому, а забрів у монастирський ліс — місце усамітнення ображених — і прошвендяв там до самого вечора. Ось там, у самотині будучи, подумав, що вчинив

читати