Завантажити

випадку, графське титло, здавалися добрими. Але гість — стріляний горобець — добре знав, чим дихає ця в'януча красуня; давно вже забуто, звідки прийшов її дід, нині її божество — особисте благополуччя, невситима жадоба розваг, і заради цього вона не жаліє ніякого добра, мільйонів, тяжкою працею здобутих поневоленими рабами — її ж земляками.
Вона розповідає гостеві, що бачила у недавній подорожі у Баден-Баден, Рим, Венецію, об'їздила всю Італію. Чого тільки не надивилась, не спробувала її душа.
Пригостила особливим, вивезеним з Рима, чаєм, кренделиками, спеченими а ля франсе. Гість не залишився у боргу. Вільно тримаючись, одпиваючи ковток за ковтком духовитий напій, розповів почуті в петербурзьких салонах кілька пікантних історій з життя царствуючого дому, чим доставив графині, ображеній неуважністю двору до своєї особи, справжнє задоволення.
Котляревський знав велику кількість подібних історій, графиня ладна була слухати його весь день, та він не забував, заради чого приїхав. Ніби між іншим, просив дозволу заготовити кілька возів дровець у її родинних лісах. Графиня посміхнулась: ось навіщо завітав гість, але здогадки своєї нічим не видала. Кокетливо мовила: “Це дрібниця. Вам, дорогий наш піїте, я б нічого не пожаліла”. — “Мені нічого не потрібно, ваше сіятельство, красно дякую за вашу ласку... Ось тільки... — І повеселішав. — Ось тільки, якщо дозволите, свічок би трохи з вашого заводу. Ваші свічки — найкращі у всьому краї...” — полестив відкрито, але графиня, не байдужа до всіляких лестощів, не образилась, навпаки, була задоволена хвалою й сказала, що дарує будинку бідних три пуди найкращих свічок... Він же не схотів брати задарма — буде привід ще раз приїхати, — і заплатив, хоч символічно, але заплатив... Графиня просила навідуватись, і не обов'язково лише тоді, як з’явиться необхідність, по-дружньому розпрощались.
Тепер у пансіоні буде тепло, а вечорами і світло. Діти нині мають змогу довше займатися уроками, а на дозвіллі й пограти, ближче зійтись з доброю книгою. Книг вже додалося, бібліотекою поки не назвеш, а все ж понад три сотні книжок заповнюють дві шафи. Ось якби ще пани вчителі розщедрилися, а то подарували всього по дві-три книжки... Треба б цим книжкам і доброго господаря мати, і краще, зрозуміло, з середовища вихованців, нехай би самі дивились: де треба, корінці підклеїли, підшили, залучали б до цієї справи і товаришів. У цей спосіб повага до книги виховується, а що важливішим може бути? Зрозуміло, не тільки доглядом за книгою прищеплюється це — потрібно ще навчити читати, знаходити в книзі головне, розуму й серцю необхідне. А для цього добре було б правила читання написати, ознайомити кожного. Хай потім панове вчителі надимаються, як індики, твердять: шлях їм перетнув — тільки б дітям користь була.
Перший, кого побачив, переступивши поріг, був Мишко Лісницький. Запнувшись у стьогану ковдру, з якої визирав тільки синій ніс. Лісницький прихилився до теплого коминка і читав, пригинаючись до свічі, приладнаної на поставці у простінку, щось бурмотів і, забувши про все на світі, не помітив доглядача. При перших словах, які почулись, неважко було здогадатись, яку книгу читає.
— Ти чого ж не в спальні? І звідки в тебе Ломоносов? Лісницький дуже неохоче урвав читання, томик віршів простягнув доглядачеві:
— Це Шліхтіну прислали. Десять книжок.
— Он як!.. А сам він де?
— Ще не повернувся з класів.
— А ти чому не ходив сьогодні?
— Чоботи розлізлись. Копит обіцяв полагодити, та не встиг.
— Знову? Скільки разів прохав: ніяких прізвиськ.
— Вибачте, не буду більше, — почервонів Лісницький, навіть вуха зарожевіли. — Зірвалось — сам не знаю як.
— Ну добре... Ходімо, одначе, подивимось книжки. Доглядач і вихованець увійшли до вузької, на одно вікно, і дуже просто умебльованої кімнати: дві шафи, маленька канапа, стіл під вікном і три грубих дерьв яних стільці. Для доглядача нічого більш не треба. Залишаючись іноді в пансіоні на ніч, особливо у відсутності помічників, міг тут відпочити чи привести вихованця на розмову, разом проглянути уроки. Кімнату цю діти добре знали вже і полюбили, йшли сюди охоче, вона тепер не лякала, як раніше, за попереднього доглядача.
— Ось вони! — вказав Мишко на стосик книжок, покладених прямо на долівці, до того ж таким жестом, ніби це була його власність і він віддав їх на користь громадської бібліотеки. — Хемніцер! Капніст! Фонвізін! Державін! І навіть — Радкліф. Роман, пане доглядач. Я тільки одним оком глянув — страх як цікаво! — Мишко гладив корінці, торкався пальцями заголовків, ледь чутно посопував носом, зітхав і все твердив:
— Скільки тепер їх!
— Поки що малувато, десь понад триста.
— Прочитати б усе!
— Прочитаєш, якщо читати вміючи. Завтра принесу правила, а ти перебілиш. Кожному класу, щоб по примірнику.
— Які правила?
— Як читати і розуміти книгу.
Лісницький дивився широко відкритими очима на

читати