Завантажити

його особисте, святе, і ніхто до цього не повинен торкатись, навіть і мати... То, може, тому бував радий, що пансіон віднімає увесь вільний час, примушує не думати про себе. Але той же пансіон майже не залишав часу для праці над “Енеїдою”. Ті три десятки строф, початі ще в Санкт-Петербурзі та дописані потім, після приїзду, дома, перед тим, як він одержав місце, залишалися поки що єдиними у новій, п'ятій, частині поеми.
Вечорами наставала нарешті тиша. Вихованці лягали спати, в кімнаті своїй він залишався один, і раптом накочувалась нездоланна, незбагненна печаль. Тоді пристрасно мріяв цілком, до кінця, віддати себе широкій течії “Енеїди”, нехай дія поеми підхопить і понесе його куди завгодно — на край світу, в безкрайній океан почуттів, думок, фантазії, боріння пристрастей... Досить, однак, було взятися за наготовлений папір, як думками повертався до справ пансіону.
Так минали дні, тижні. Минув місяць. За ним пішов і другий, а він не міг урвати хоча б годину для роботи над поемою.
І тоді минало сп'яніння. Ні, він жорстоко помилився, доки не пізно, треба шукати інше місце, де б залишалось більше часу для себе. Може, попроситися до Міклашевського? Тим більше, що той якось при зустрічі сам запропонував зайти. Щоправда, сказано це було між іншим, на ходу, і все-таки Міклашевський, якби схотів, зміг би допомогти. Чути, йде вгору, начальство у губернському правлінні ним вельми вдоволене, він ретельно виконує доручене, вміє подати, доповісти, далеко піде, таких “можновладці” люблять. Подумавши, одначе, про нову службу, про нескінченний потік паперів, які з першого дня підуть до нього, про те, як треба слідкувати,.щоб літера і слово були опуклі та схожі одне на одне, ставало гидко і страшно. Ні! Нізащо він не переступить порога ненависної присутності, краще залишиться без місця, на своєму пенсіоні, але вклонятися Міклашевському не піде, нехай любий друг його встигає, бог з ним, а він, Іван Котляревський, нікому не заздрить, давно ж сказано: кожному. — своє...
Після маячної ночі ранком приходив до дітей, чи, як він говорив, у пансіон, і — диво дивне — тієї ж хвилини забував про все стороннє. Як тільки ставав на високий поріжок, чув знайомий гамір, добре, незле бурчання старого служника Гаврила — і розумів: саме тут його місце, його другий дім. А помітивши, як дивляться, чекають на його слово усі ці кілька десятків хлопчаків — білоголових, стрижених, смаглявих — відчував: нікуди звідси не піде, бо на всьому білому світі немає місця кращого, тут його сім'я і життя. Тільки він, єдиний, зуміє розібратися в складностях пансіонного побуту: скривдженого пожаліє, кривдника погудить, перевірить — причому, кожного дня, — як підготовлені уроки, хто і як відповів вчителю у класі, за що був поставлений у куток — на гречку, а тепер от знову збирається йти, не підготувавши домашнього завдання. Він не міг залишатися байдужим і перевіряв, як Андреа Папаноліс знає статистику, а Мокрицький — вчить нелюбу латинську. Без цих та багатьох інших турбот він не міг прожити і дня, вважаючи їх найголовнішими, знав, що й вихованці звикають до нього, бо частіше, ніж раніше, звертаються з запитаннями, які і навмисне не вигадаєш, і він повинен відповідати, а якщо, траплялось, не знав чого чи не був певен у точній відповіді, то чесно признавався в цьому і другого дня не забував принести повну відповідь. тому йому вірили, бо знали: доглядач не обдурить, скаже правду, але і йому теж треба говорити, нехай часом і гірку, але тільки правду. А якщо інакше поведешся — вихованець ризикує втратити повагу в очах доглядача, а це — покарання, зрівнятися з яким не може навіть і лоза.
Ось так поступово — день у день, тиждень за тижнем — між новим доглядачем і вихованцями народжувалось найголовніше — взаємодовір'я, без чого служба у дитячому пансіоні неможлива, а відтак, міцніли і зв'язки доглядача з пансіоном, порвати які він вже не мав сили.
13
Був перший день листопада. Звичайний, нічим не примітний. З самого ранку задощило, і за якийсь час бруківка так вимокла, що ходити по ній стало небезпечно, скользота, та й годі, того й гляди, простягнешся, що й не встанеш. І все ж таки, завдяки тільки цій старій, вже досить побитій бруківці можна було і в негоду пройти Дворянською, Пробойною і Монастирською та ще двома-трьома вулицями; на решті вулиць бруківок поки що не було і, як говорили чиновники губернського правління, в ближчі роки і не передбачалось.
До речі, який у бруківці сенс!? Місцевий “вищий світ” роз'їжджав у власних каретах, а міщани, чиновна дрібнота, навіть і купці деякі, яким суворо заборонялось їздити в них, продиралися вулицями, що перетворювалися іншим разом в моря розливанні, на волах — круторогі вивозили з будь-якої котлубані; чорному ж люду й зовсім не звикати грязюку місити, в жирних чорноземних ямах губити останнє взуття.
Чиновники, кваплячись на службу, намагались хутчіш прослизнути у свої присутності, майже з головою закутувались в тонкі, на риб'ячому пухові, шинелі. Уся

читати