Завантажити

вибачився, що не зміг прийти раніше, — був зайнятий, а тепер ось до зарізу потрібні гроші, тому й прийшов.
Колезький регістратор розуміюче покивав і заговорив. Голос у нього був тихий і лагідний. Він, Гуськов, радий допомогти, він усе розуміє, сам був дитинчам, але, на жаль, не може, не має змоги виконати прохання, по-скільки у пана доглядача немає письмового відношення директора училищ пана Огнєва, в якому повинно бути зазначено, що цим довіряється порядкувати сумами, виділеними на утримання вихованців пансіону, доглядачу отого.
Затягнуте та дещо закручене просторікування скоріш розсмішило, ніж розсердило, але Котляревський, нічим не виказавши свого ставлення до почутого, сказав:
— Я, пане Гуськов, уповноважений вести всі справи пансіону.
— Можливо... Але ж я, милостивий пане, нічого цього не знаю, — так само, як і раніше, ласкаво і тихо відповідав той.
— Ваша правда, людина ви в Полтаві нова, пробачте.
Довелось відкланятись, не будеш сперечатись з такого жалюгідного приводу, та ще з людиною, яка за літерою не бачить справи, врешті, з таким більше загубиш, ніж знайдеш, і він, щоб не втрачати даремно часу, зразу ж і пішов.
Лив дощ, настільки густий, що здавалось: у повітрі застигла непроникна скляна стіна. Простував по калюжах, ризикуючи набрати повні чоботи. Такого дощу давно не було, складалось враження: Полтава, якщо злива триватиме, потоне, зникне назавжди.
Поминувши Круглу площу, дістався врешті гімназії, вона. війнула затишком і теплом. Обтрусивши шинель, віддав її сторожу, щоб той просушив у себе в комірці перед грубою, і готовий був іти, коли раптом старий служник вибачився, що затримує пана доглядача, але повинен попередити: його, доглядача тобто, шукав пан директор, хотів посилати за ним, та щось завадило.
— А навіщо йому знадобився, не знаєш?
— Буцімто з вашої вини, ваше благородіє, у класах сьогодні майже нікого нема, порожньо. Ніби ви дітей не пустили на уроки.
Подякував за попередження і подумав: молодець Капітонич, нікого не пустив, і добре зробив старий: в таку негоду інший господар і собаку не вижене.
Огнєв зустрів доглядача сухувато, не підвів голови від паперів, коли той увійшов, але листа до Приказу громадського догляду начеркати не відмовив. А поки писав, кілька разів нагадав, що не завадило б постійно хвалити “отців” міста за такі щедрі пожертвування, треба, щоб і діти про те знали і відчували.
— Не сумнівайтесь, Іване Дмитровичу, пам'ятають і відчувають.
— Ви їм розповідаєте?
— В цьому немає необхідності, вони все розуміють самі: живуть у ледь дихаючому будинку, в ньому в хурделицю вітри буйні гуляють, гроші на харчування доводиться клянчити, у деяких взуття нема порядного. Ось і відчувають.
— Ускладнюєте, — зітхнув Огнєв і тут же завів мову про інше. Йому стало відомо, що доглядач встиг закупити для дому необхідні на зиму продукти, це він, директор, схвалює і не заперечує таких кроків (“Ну, ще б ти заперечував!”). Порядок в будинку необхідний теж, треба, щоб дітям жилося затишно, в умовах, наближених до домашніх (“Неначе цього я й сам не знаю, добродію!”). Але це все ніяким чином не пояснює і не виправдовує іншого вельми дивовижного факту: помічено, що в окремі дні, особливо в негоду, вихованці пансіону класів не відвідують. Огнєв перепочив і продовжував сухо, розмірене, ніби читав з наказу:
— Сьогодні, мосьпане, у класах сидить не більше, як по.два-три учні. Із-за цього випадку мене викликали з дому, і я повинен був залишити найважливіші заняття і в такий жахливий дощ приїхати до гімназії, а все тому, що у вас, мосьпане, непорядок. Хотів було посилати по вас, та ви завітали самі. Ну що ж, добре. Чекаю на ваші пояснення. — Огнєв відклав папери і дивився на бліде — з чого б це? — одначе зовсім спокійне, навіть ледь насмішкувате обличчя доглядача. — Що ж мовчите? — повів нетерпляче бровою директор. — Відповідайте.
— Іване Дмитровичу, я можу запізнитися до Приказу, і завтра вранці ні з чим буде посилати до м'ясної лавки. Вихованці залишаться без обіду.
— Папір готовий. Будь ласка! — простягнув Огнєв напівсписаний аркуш. — Але я не чую пояснень... Це повторюється. Тут, здається, є з ким обговорити подібні кроки. Вчителі скаржаться...
— На мене? Помилуйте, за що? Це що ж виходить; я дітям ворог, а вони — друзі?
— Не за те мова... Чому в класах пусто?
Котляревський глянув у вікно. Дощ періщив, як і раніше, хмари стояли над містом фіолетово-чорні, густі, не скоро іще із-за них вигляне сонце.
— І завтра, коли буде така негода, я нікого не пошлю. — Огнєв мовчав, і доглядач вів далі спокійно і рівно: — Ви ж самі тільки-но казали, що вам дуже не хотілося їхати в таку зливу. А як же дітям під дощем та по нашій грязюці? У кого є чоботи — загубить. А далі що? Чоботи знайдемо, але як бути із здоров'ям? Його так просто не знайдеш, якщо загубити. В мене і так двоє хворіють — застудились. Відпоюю молоком та малиною із

читати