Завантажити

Полтава з приходом осені, особливо у пору дощів, якось одразу мінялась, ставала бляклою, білі мазанки темніли, і навіть золочені бані церков втрачали свій блиск і ставали вилиняло-синюватими.
Листопадовий вітер наскрізь пронизував місто, вимітав з провулків та пустирів останнє листя, заносив його в непривітні розкислі поля, до далеких козацьких могил, розкидаючи на всі чотири шляхи, що вели з Полтави в неозорий загадковий світ. Він, цей світ, починався десь зразу за висипними валами, які оточували місто ще з часів Шведської війни. У незбагненній далечині, в невідомих краях жили дивовижні люди, які, не лякаючись бога, штурмом забирали королівські тюрми і палаци, а згодом на плахах особливого устрою злітали вінценосні голови під схвальні вигуки натовпу. Проте це вже було давненько, хоч не сходило з вуст і досі. А ось тепер, наприкінці десятого року, все більш вперто твердили, на всі лади повторювали про пришестя на землю антихриста, злого та нещадного; він то поїдом їсть християнський люд, одначе більш полюбляє молодих, до того ж, чомусь дуже охочий до жіночого полу. Антихрист той буцімто таємно змовився з турецькими бусурманами. Тепер ясно, чому турок до цього часу не погоджується на мир, усе тягне, не інакше, чекає на допомогу того самого антихриста, який і прозивається не по-людськи, а якось зовсім чудернацької не то — Бона рогатий, не то — 3 поля вон. Жах божий, Та й годі. Треба, казали розумні голови, побільше на чорний день відкладати хлібця, сушити його, та і сіль теж не завадить, хай буде, вона не зіпсується. Одноока юродива Оннська кричала якось цими днями на паперті Успенського собору, і всі парафіяни чули той несамовитий крик: “Мор повзе по землі, гляньте, який чорний та сліпий... А за ним — єдинорог! Бачу його, дихання злобне чую... Обережно, люди!..” Люди лякливо хрестились і намагалися піти скоріше, щоб не чути утробного, майже звіриного крику, а він переслідував, наступав на п'яти, стукався у вікна. По-всякому тлумачили віщування Ониськи жителі губернського міста і, щоб якось вмилостивити чорні сили, більше жертвували на церковні потреби, а також на користь бідних та юродивих...
Котляревський квапився теж, бо дощ посилювався, пробивав і товсту фризову шинелю, а в такому вигляді незручно з'являтись перед ясні очі начальства.
Ще вчора попередив Капітонича, що залишався у пансіоні на ніч, нехай зранку не чекає на нього, сам подивиться за дітьми, щоб одяглись, взулися як слід, поснідали, а потім щоб і супроводив на уроки, ну, звісно, не гімназистів, хоча їм і далі, а повітовців — дітлашню, бо ці, якщо понадіятись, можуть, забарившись, і запізнитись, а то гайнуть на Рогізну човники пускати, а то ще, не дай боже, зацікавляться “мінами”, в яких і дорослому не важко заблукати.
— А ви, ваше благородіє, в Приказ? — спитав унтер, проводжаючи доглядача до воріт.
— В Приказ, Капітоничу.
— Ну і з богом!.. А то хто зна, з чим завтра до різника йти... Борги. І не сумнівайтесь, я пригляну.
Капітонич казав правду: пансіон сидів без копійки, довелось третього дня позичати у місцевого купця Зеленського, а в цей саме час домові гроші лежали в Приказі громадського догляду. Належало їх одержати ще на тому тижні, і Стеблін-Камінський нагадував, та от не встиг, забарився, тепер йди, кланяйся, а Павло Степанович, любий друже, поїхав по губернії, і не буде, вважай, місяць, а може, і довше, а без нього отримати навіть належні суми буде нелегко. Приказні чиновники — відомі крючки, А цей Гуськов, колезький регістратор, що приїхав недавно з Воронежа і заміняв, траплялося, Стебліна-Камінського, невідомо що за людина, чи зрозуміє слово доглядача, а що як відмовить: спізнились, мосьпане, тепер чекайте.
Дощ посилювався, густішав. В таку негоду приємніше сидіти біля добре натопленого коминка, і дітей би краще не пускати з дому, зокрема тих, у кого взуття каші просить. Капітонич, старий служака, повинен би здогадатися. А якщо пустить? Не попередив його — жаль.
З надією на краще увійшов до губернського правління. Тут, поряд з креслярнею головного архітектора Михайла Амбросимова, у лівому крилі будинку були і кімнати Приказу громадського догляду...
Гуськов щойно приїхав і, як стало відомо, обіцяв особисто приймати відвідувачів, ось лише зустрінеться з підлеглими, вкаже, кому що треба протягом дня виконати.
Довелося чекати. Але ж чого не зробиш заради дітей, сорока шести шибайголів, довірених тобі. Якщо треба, кому завгодно вклонишся, навіть перед таким зальотним птахом, як колезький регістратор, шапку вломиш.
Нарешті усі чиновники залишили кабінет, і Котляревського, якого в Приказі багато хто знав як доброго приятеля Стебліна-Камінського, першим допустили на прийом до Гуськова.
Порівняно молодий, років під сорок — з великими плішинами та пухнастими бакенбардами, підкреслено ввічли. вий, він запросив сідати, приготувався слухати. Відзначивши про себе неприємну медово-солодку усмішку, Котляревський коротко виклав своє прохання,

читати