Завантажити

зіллям... Діти ж. Доповідали вам про це панове скаржники?
Огнєв кілька хвилин мовчки роздивлявся папери, що лежали на столі. Доглядача він ніби й не бачив, уникав погляду.
— Але ж скаржаться, — процідив Огнєв, — а це означає, що можуть і до його сіятельства дійти.
— О, це було б чудово! Нехай! Може, тоді нам його сіятельство допоможе, якщо ми самі не можемо відремонтувати дітям взуття та одяг. — Доглядач помовчав. — Між іншим, панове вчителі можуть і до будинку прийти, ми в спальнях займатися будемо, залу столову обладнаємо. Важко? А що робити? І ще. Як все ж таки бути з навчальними посібниками? Панове викладачі не квапляться писати таблиці. А ми ж, здається, домовлялись. Чи в округ писати?
— Таблиці будуть. Але ж не одразу, потерпіть.
— Скільки терпіти? Час іде.
— А що накажете робити?
— Вимагати од панів вчителів виконувати свої обов'язки.
— Це вірно, але... поміркуємо.
— Пробачте, але, мабуть, пора і робити щось, а не тільки... міркувати та думати. І ще. Чи відомо вам, милостивий пане, що деякі вихованці збираються залишити гімназію? Ось, наприклад, Мокрицький.
— Ну що ж, тримати не будемо.
— У нього гарні здібності. Міг піти й далі.
— Вам, мосьпане, відомо, що він не відвідував латині?
— Відомо, Іване Дмитровичу. Хоча, правду кажучи, був би я на його місці, теж не став би відвідувати. Чому? А ви посидьте на уроці — і вам усе відкриється. Діти не розуміють тексту, вчать наосліп. Зацікавленості до предмета ніякої. А без зацікавленості — як примусити дитину полюбити предмет?
Огнєв несподівано для себе здивовано хмикнув і зніяковів: що ж це він? Виявляється, цей відставний капітан, який, казали, до того ж автор художніх творів, зовсім не такий простий, тлумачить педагогіку та методику, як людина, обізнана зі справою, має свої погляди, і вельми раціональні.
Але Огнєв не міг змиритися з тим, щоб доглядач, який би він не був, втручався у справи чисто навчальні. І по паузі відповів, щоправда, не образливо, скоріше з докором:
— Милостивий пане, у вас, як я здогадуюсь, є чим займатися, то ж не обтяжуйте себе турботами, які не у ваших прерогативах.
Котляревський охоче кивнув, сховав аркуш до кишені:
— Щоб виховувати, треба, мабуть, думати не лише про шлунок, інакше мені нічого робите... Але зрозумійте мене правильно. У справи панів вчителів я не вторгаюсь, вони не в моїх прерогативах, це так.—Сказав і посміхнувся: хочеш — вір, хочеш — ні.— Та коли бачиш, як діти мучаться, хіба ж пройду мимо? Ні, не можу.
Може статися, думав Огнєв, що ось така людина, якщо відвідуватиме уроки, не втримається і втрутиться — і тоді скандал неминучий. Але що можна змінити? Він, Огнєв, сам ще тоді, на малій раді, дозволив доглядачеві відвідувати уроки.
— Іване Дмитровичу, боюсь, як би за Мокрицьким ще хто-небудь не подав прохання про вихід з гімназії. Маю честь!..
Котляревський хутко вийшов в кабінету.
Раптом розпогодилось. Хмари павутинням розповзлися за монастирським лісом. Небо освітилось, стало вищим, просторішим; хати, освіжені, повеселішали, ніби граючи у схованки, визирали то з одного, то з іншого вишняка повмиваними віконцями. Свіжий вітер пробіг вулицями, злегка підсушив вибоїни на шляху, випив калюжі.
Повеселіло й на серці. Не біда, що грошей приказні крючки не дали. і завтра день буде, куди вони дінуться, тут вже милий колезький регістратор — не завада, на крайній випадок — до управителя краю шлях відомий.
У дверях губернського правління майже лоб у лоб зіткнувся з Михайлом Амбросимовим та Федором Міклашевським, удвох вони займали майже увесь вузький, немов щілина, напівтемний коридор. Губернський зодчий обняв одною рукою, ткнувся неголеною щокою в плече, потягнув до себе за руку. Міклашевський кивнув стримано, уткнув кудись у стелю невиразний погляд.
— Іване, серце моє, глянь-но на оцей предмет,— відразу схвильовано, немов тільки що сперечався, та не довів до кінця суперечку, промовив Амбросимов, тикаючи паперовим згортком ледве не в обличчя своєму супутнику. — Гроші потрібні, щоб розрахуватися з копіювальниками проекту, а він не дає. Тягну до губернатора, нехай накаже — раз і назавжди. Немає сил... Кину! Ій-бо, поїду! Мене давно у Воронеж кличуть, — кип'ятився Амбросимов.
Міклашевський позіхнув, невиразно зронив:
— Поїдете — інші знайдуться. Егеж.
— Який! — В циганкуватих очах зодчого блиснув недобрий вогонь. — А ось, шиш вам, мосьпане! Я з Полтави — нікуди. Тут і помру.
— Не хвилюйся, Михаиле Васильовичу, бережи себе. — Котляревський поклав руку на плече зодчому. — Краще скажи, що будувати збираємось?
Амбросимов віддихався, витер хустиною шию і посміхнувся, по-дитячому ясна усмішка освітила втомлене обличчя.
— А ось! — Підняв над головою тугий згорток. — Палац прекрасної Мельпомени. Перший театр у Полтаві! На Україні — перший! Не казав хіба?
— Як же, пам'ятаю. І що ж —

читати