Завантажити

Івана Петровича, а той розповідав, як він сам, в семінарії будучи, ковтав книжки, багато книжок, а пізніше виявилось, що нічого з прочитаного не пам'ятає, все змішалось. Тільки завдяки вчителю Іоанну Станіславському навчився читати і розуміти книгу — невичерпне джерело мудрості та знань. Навіть занотовував прочитане. Допомагало потім у навчанні.
— І на екзаменах... допомагало?
— І на екзаменах. — Іван Петрович у свою чергу спитав: — А знаєш, Мишко, що я хотів спитати, точніше, запропонувати тобі?
— Що?
— Ключі.
— Які?
— Від книжкових шаф.
Мишко на мить затримав дихання і, побоюючись, що не дочув, спитав:
— А... навіщо?
— Ти й справді нічого не розумієш? — Іван Петрович пригладив розкуйовджене на голові хлопчика волосся. — Будеш відкривати і зачиняти їх, тільки, зрозуміло, в точно визначені години, видаватимеш товаришам книжки, будеш занотовувати, хто яку книжку узяв, і слідкувати, щоб з книжками поводились обережно.. Одним словом, господарем бібліотеки станеш.
Мишко слухав і не вірив: невже він буде повноправним володарем ключів і, отже, матиме вільний допуск до книжок, буде книгарем пансіону?! Бути цього не може!
— І усе — я!?
— Все так і буде, пане книгохранитель, — посміхнувся Іван Петрович, мимоволі милуючись блиском очей хлопчика, його схвильованістю. — Ось вони! Бери! Віднині вони твої.
Мишко ще вагався, та доглядач жартувати не збирався, і Лісницький обережно взяв ключі, покрутив у руках і, безмежно вдячний за довіру, дивлячись на доглядача відданими очима, побожно мовив:
— Я буду додивлятись! Слідкувати, щоб... жодна книжка не пропала. І збирати буду! Щоб книжок у нас все більшало і більшало.
— Збирати будемо разом... Усі. Ще ось що. Якщо бажаєш, візьми собі помічника, удвох вам легше буде. Якщо один, припустимо, зайнятий, другий відкриє та видасть книжку чи прийме.
— Я сам... Хоча... Папаноліса візьму. Можна?
— Хай він. А тепер поклич до мене Капітонича.
— Він пішов.
— Куди?
— З'явився пан Квятковський і сказав, що йому треба дрова пиляти та картоплю копати. Капітонич узяв з собою п'ять чоловік — і до нього...
Котляревський не повірив. Але Лісницький не міг помилитись.
Доглядач чув якось краєм вуха — вибовкав Діонісій, — що деякі пани учителі запрошують до себе учнів, частіше гімназистів, для роботи на дому, до того ж, не зважаючи на погоду, на те, що у вихованців уроки не готові, погане взуття чи одяг. Він тоді ще посміявся, не повірив. Діонісій теж сміявся, але більше нічого не додав. Іван Петрович з часом забув про ту розмову, не був певний, що помічник, полюбляючи жарти, інколи не зовсім вдалі, та містифікацію, і на цей раз вигадав якусь дурницю. Те, що колись він сам, ще у дяка, прибирав подвір'я, у семінарії — рубав дрова, їздив по селах і закупляв картоплю і овочі, не мало значення. То все робилось для семінарії. А тут щось зовсім не те: вихованців використовують як наймитів, думаючи, що відмовитись вони не наважаться, забояться гніву учительського... Отже, Діонісій не містифікував.
— Ось що, Мишко, — наказав Лісницькому, — надівай чоботи, чиї-небудь поки що, і біжи до Квятковського. Знаєш, де він живе?
— На Протопопівській, у власному будинку.
— Скажи Капітоничу, щоб сам ішов і всіх з собою привів, до одного. Негайно!
— Ну а як же?..
— З паном учителем я сам поговорю. Біжи, Мишко, та ніде не затримуйся ні хвилини.
15
Мокрицький урок знав, можливо, не краіц інших, але й не гірше, і все ж суджено було статися події, про яку довго потім говорили в гімназії.
Напередодні Федір не за страх, а за совість старався і вперше за два роки навчання в гімназії повністю виконав домашнє завдання по латині: переклав заданий текст із Ціцерона, із його знаменитої промови “Проти Катіліни”, вивчив слова, декілька разів повторив навіть і ненависні граматичні правила і міг, нарешті, сказати, що знає їх. Задоволений тим, що цього разу зробив усе сам, без чиєїсь допомоги, поніс зошит доглядачеві не стільки, власне, для перевірки, скільки для того, щоб похвалитися своїм першим успіхом.
Іван Петрович ніби ждав Федора, він зразу ж відклав усі свої папери, рахунки, списки і взявся перевіряти завдання: читав від першого рядка до останнього весь текст, дещо виправив, знайшов дві незначні помилки в перекладі і сказав, що дуже цьому радий, віднині Мокрицький — латиніст не гірше самого Лісницького, котрий вважався в гімназії кращим з усіх .предметів, в тому числі й латині. І тому Федір, ідучи на урок, був цілком спокійний і сповнений почуття власної гідності, як людина, яка чесно виконала свій обов'язок.
Спокій все ж продовжувався не довго. Коли учитель, оскаженілий до краю, не стримуючи себе, мало не з кулаками накинувся на Шліхтіна, який “випадково забув” зошит, Федір злякався: а раптом Квятковський викличе його, Мокрицького, і він запнеться, з кожним може статися,

читати