Завантажити

надірвеш, так смішно. Іван Петрович обіцяв і п'єсу почитати того самого автора, а що найцікавіше — він, пан доглядач наш, з тим автором зустрічався у Петербурзі, вдома у нього бував.
— Еге, зовсім забув, — казав Мишко, — Іван Петрович, про тебе розпитуючи, просив передати, якщо побачимось, щоб заходив. Не чужий тобі ж наш дім.
— От такі справи, — посміхнувся Шліхтін і раптом ляпнув себе по лобі. — Забув! З голови вилетіло... У нас лицедійство готується.
— Бреши більше.
— От тобі хрест, коли брешу... Скажи, Мишо!
— Цього разу він не бреше.
— Що я казав?
— Мабуть, інтермедія яка-небудь?
— Скажеш... Ми “Недоростка” гратимемо, он що, зрозумів? Та чи чуєш, чи оглух?
— Та чую, — невпевнено відповів Мокрицький. — А про що там? Ну, в комедії? Про якого недоростка мова йде?
— Так ти нічогісінько не знаєш? Який же ти бідолага, — пожалів товариша Шліхтін. — Історія — умреш. Чоловік вчитись не хотів, а просив, щоб женили його. — Вираз обличчя Шліхтіна був прекумедний. — Я ось і буду представляти цього самого хлопця, а він, — ткнув пальцем в бік Лісницького, — буде моєю матінкою. Сил нема дивитись. Сам Іван Петрович сміється...
Федір слухав із скрушним серцем. Як же так? В пансіоні — театр? А може, вони насміхаються? Де ж там якогось недоростка показувати? В пансіоні тісно, не повернешся.
— А грати де? — спитав.
— Як же? В столовій залі. Зробимо сцену, з ковдри чи з двох завісу сшиємо. Не віриш? Приходь — подивишся.
Мокрицький був тяжко вражений. Він, Федір, — в кращому разі глядач, вони його запрошують, а міг і сам бути учасником лицедійства, чим він гірший? Однокашники продовжували хвалитись і, наче навмисно, розповідали таке, від чого Мокрицькому робилось зовсім гірко.
— Ти ж про бібліотеку знаєш? — спитав Шліхтін. Федір кивнув: при ньому почала діяти.
— Не все ти знаєш... Ми одержали ще п'ятдесят книжок і багацько журналів, виписуємо, склались і виписуємо з самого Санкт-Петербурга! А я роздаю, — похвалився Лісницький.
— Так тобі і довірили...
— Хома невіруючий! Прийдеш — і тобі дам що-небудь почитати — не жалко. Тільки будь обережним, не порви книжки не загуби... Дам тобі про лицарів, розбійників, а одну, коли схочеш, і про піратів.
— Цікаво?
— Страшенно. Копит свічки заносить, а то б всю ніч читали. Разом читаємо, бо всі бажають, а одному іноді і... страшно робиться.
Однокашники милостиво поглядали на товариша, який почував себе рознещасним чоловіком на всім білім світі. Але щоб товариші цього не зрозуміли, він раптом похвалився теж:
— А я служу... П'ять карбованців у місяць, копійка в копійку, одержую.
— Невже п'ять? — здивовано перепитав Шліхтін. Кишенькові гроші Василеві присилали з дому, щоправда, небагато, батько, колишній правитель у маєтку Tрoщинського, не мав зайвих, все забирали дочки на виданні, а їх у нього було шестеро; дещо присилав Васі і його покровитель — граф Трощинський, який жив останні роки поблизу Миргорода у родовому маєтку в Кибинцях, та все одно не вистачало, він частенько позичав у товаришів “на бублики” і майже кожному був винен: кому копійку, кому — дві, а кому — і п'ятак.
— П'ять, — сказав Мокрицький. — Як послужу років зо три, то і більше дадуть, карбованець, а може, і два набавлять. — Щось згадавши, пошукав у кишенях свого старенького заношеного каптанця, видобув мідну монету.
— Підемо до грека, кофею нап'ємось з калачем.
Шліхтін палко підтримав вчасну і розумну пропозицію товариша, зразу ж забувши, що у них ще один двогодинний урок, та Лісницький завагався: чи добре це? Втекти з уроку? Це ж вони підведуть пана доглядача, вчителі не забаряться сказати: он які діти у пансіоні у “нашого праведника” — так-бо називають декотрі наставники їхнього Івана Петровича. Шліхтін невдоволено примовк, але ладен був першої-ліпшої хвилини... підвести доглядача, і Мишко це розумів, тому-то, подумавши, тут-таки запропонував:
— Ти, Федоре, до нас приходь у неділю. Настя таке спече — пальці оближеш, а після сніданку будемо читати.
— Я б прийшов, та чи пустять?
— Пустять. Ми попросимо Івана Петровича.
— А потім і в герберг, до грека сходимо, — сказав Шліхтін.
— Сходимо, — кивнув Мишко і знову до Федора: — Ти подумай і приходь до нас назавжди, ну, повертайся.
— Твоє ліжко ще не заняте, — сказав Шліхтін, з жалістю дивлячись на схудле обличчя однокашника.
В цей час коридорами гімназії розкотився мідним дробом дзвоник, скликаючи вихованців у класи. І зразу де не візьмись — сходами знадвору промчали учні молодшого класу; визирнувши із своєї схованки, товариші поспішили теж, попрощалися з Федором, тицьнули з обох боків під ребра і, крикнувши зі сходів: “приходь”, побігли, один одного переганяючи та підштовхуючи.
Деякий час Мокрицький вслухався в добре знайомий згасаючий гомін в коридорах і класах і, важко зітхнувши, побрів до виходу.

читати