Завантажити

як писалось минулої зими, не вистачить і життя, щоб закінчити почате.
Полегшено зітхнув, коли нарешті прийшла пора екзаменів. Після них — і канікули ж прийдуть...
Огнєв увів доглядача в екзаменаційну комісію і, як пізніше сам не раз говорив, ніскільки не шкодувавоб тім, .навпаки, був упевнений, що саме провидіння осінило його вчинити саме так, а не інакше.
На екзаменах Іван Петрович спокійно, але настійно домагався свого. Не міг допустити, щоб хтось вийшов із зали незаслужено ображений, було нестерпно жаль всіх оцих білоголових, чорнобрових, синьооких хлопчаків, що за минулий рік повитягувались, як лоза в березі, допікали, траплялось, своїми вигадками, а деякі допитливістю, і від того не менше дорогих йому. Не раз і не двічі твердив, що екзамени треба вести зацікавлено, не можна лишатись байдужим, коли дитина відповідає на ваше запитання, а слід намагатись уяснити детально і грунтовно, як засвоїв учень предмет, тоді можна і шар кинути.
— Не вчіть, мосьпане! Не вчіть! — кричав той же Квятковський; не міг простити доглядачеві заборони ходити вихованцям на домашні роботи, ні в чому з ним не згоджувався. — Якщо ти гімназист, то мусиш знати предмет, а якщо бовдур, то й шар такий матимеш. Ось так, мосьпане!
— І все ж таки, питати потрібно спокійно, з бажанням допомогти, — говорив Іван Петрович в учительській в перерві між екзаменами. — І нікого не страхайте, не кричіть, гімназист теж людина.
— Хто людина? — вигукував латиніст, картинно розкинувши короткопалі руки. — Та це ж глина, милостивий пане!.. Глина... І ви мені не указ!
— Вірно, не указ, — усміхався гарячковості учителя Іван Петрович. — Але я член комісії і маю право на свою думку. Чи не так? — вже твердіше говорив доглядач, а голос і манери лишались м'якими — не доскіпаєшся.
Котляревський навмисне заводив розмову в учительській, де знаходилися й інші викладачі: йому хотілось, щоб і вони чули, може, почали б заперечувати, а він би мав можливість посперечатися і радів, відзначаючи: ні, час витрачав недаремно — деякі прислухались, схвально кивали, кидали репліки, мовляв, не слід думати, що ти один все розумієш, і недвозначно поглядали на латиніста...
В ті дні на пам'яті у всіх були свята у зв'язку зі сторіччям славної вікторії над військом шведського короля Карла XII, і тому губернатор Тутолмін, щоб нагадати про достославну подію, побажав спитати вихованця, що екзаменувався, про незабутню оборону Полтави.
Учитель російської історії Рождественський, зрозуміло, не заперечував, більш того, був радий, .що почесний гість, яким був губернатор, не просто присутній на екзамені, але й бере в ньому участь.
— Скажи нам, — звернувся до Мокрицького, що якраз відповідав по білету, Тутолмін, — що тобі відомо про захист нашої славної фортеці, токмо Полтави, в одна тисяча сімсот дев'ятому році? — Губернатор розпушив вуса, поглянув на князя, що сидів у самому центрі за столом. Правитель, як було помічено, схвально схилив голову, а це означало: їх сіятельству подобається запитання, і воно хотіло б послухати відповідь.
Мокрицький тільки-но розповів про Володимира Мономаха і його час; почувши запитання, яке поставив гість при великій зірці і стрічках, заїкнувся було і... затих. Схудлий за час екзаменів, з погаслим рум'янцем на блідих щоках, він стояв серед залу, опустивши голову, не знаючи, куди подіти довгі руки, що уперто вилізали із куцого гімназичного мундира.
Більше інших хвилювався Рождественський — він то червонів, то бліднув, як мрець. Вчитель не міг уявити, щоб Мокрицький, один з кращих його учнів, не гірший від Лісницького у знанні руської історії, не знає запитання, повинен знати; на уроках неодноразово згадувалось про жертви, які понесли захисники фортеці, більше, правда, про те нічого не говорилось, але ж більшого і не вимагалось, головна увага приділялась основному бойовиську на бранному полі під Полтавою.
Мокрицький не підозрював, як хвилюється учитель, уперся поглядом у долівку, опустив руки і мовчав, безнадійно намагаючись стишити дріж у ногах. Він ледве стояв, лише силою волі примушував себе триматися. Назрівала явна неприємність. Дехто із присутніх учителів, зокрема отець Георгій і латиніст, стиха потирали руки: ось де виявиться, які має знання протеже-доглядача, нехай про це знають і “отці” міста.
Ближче від усіх до учня виявився Іван Петрович. Як і всі, він бачив: Мокрицький хвилюється, але ніхто не знав істинної причини. На хлопця напала гикавка, і він не міг через те вимовити й слова, а може, дещо і позабув від хвилювання. Доглядач співчутливо дивився на бліде, вкрите дрібними краплями поту юне обличчя і кілька разів кахикнув, намагаючись тим самим привернути увагу Мокрицького. Але той ніяк не реагував на покашлювання. Мовчання затягувалось, ще мить, ще хвилина — і екзамен, так гарно розпочатий, закінчиться конфузом. Відчуваючи, що критична риса ось-ось перейде грань, Іван Петрович, ні до кого конкретно не звертаючись, сказав:
—

читати