Завантажити

причин до суму, здається, не було: навчальний рік закінчився без особливих пригод, будинок виховання відзначив не лише директор гімназії, але і князь привселюдно подякував доглядача за все, що зроблено, вихованці пансіону всі до одного переведені у старші класи, ніхто гімназії не залишив, навпаки, декілька чоловік повернулись, в тому числі і Мокрицький. Як би там не було, а спасибі долі і на тому...
Уже в кінці вечері, помітивши, що син чимось засмучений, і бажаючи розважити його, мати запропонувала з'їздити в Решетилівку, провідати дідівські місця, їй до того ж хотілося побачитися з колишніми сусідами.
Іван Петрович посміхнувся: хитруєш, мамо, не для себе вигадала поїздку — все для мене, сина твого. Може б, справді і поїхали, коли б не робота. Скільки вже днів лежать нерозрізані журнали, руки не доходили, а тепер час прийшов, а онде, окремо — тека зі списаними листками — строфи нової, п'ятої, частини його поеми. Він попрацює трохи, тоді, може, і з’їздимо. Домовились?
Мати зрозуміла з півслова:
— Сядеш за стіл — тебе і не піднімеш.
— Сьогодні ж і сяду. І ти, мабуть, не будеш заперечувати. І за це дякую!
Вона лише хитнула головою. Зрозуміло, не стане заперечувати, коли треба — працюй, а вона — що ж вона? — допомагатиме, як і завжди, як і до цього часу.
В чому допомога? Не стане відвертати уваги домашніми клопотами, старатиметься обходитись без нього там, де можливо, не докучатиме просьбами. Якби могла, позбавила б його усіх щонайменших домашніх турбот, тільки б він не мучив себе, був спокійним, адже на пам'яті випадки: від втоми з ніг звалювався і не міг, не мав сили дійти до ліжка. Хіба не розуміла важливості того, чим заклопотаний, що хвилює, не дає спокою ні вдень, ні вночі, ні на службі, ні вдома? Не раз, неначе між іншим, говорив, що заздрить кожному, хто має можливість, не турбуючись про хліб насущний, займатися улюбленою справою, він же, як віл в упряжці, мусить тягнути своє ярмо, хоча, коли говорити правду, воно і не важке, навпаки, свою нову службу він не проміняв би на іншу, нехай і більш легку.
Приходив Стеблін-Камінський з жоною; сам Білуха-Кохановський пожалував; заїхав і просидів цілий вечір ад'ютант генерал-губернатора Смирницький; слідом за ним Амбросимов нагодився— хвалиться: ось-ось почнуть роботи на театрі, тобто земляні роботи під фундамент. І всі в один голос: чого не показується між люди, з якого часу записався в анахорети?
В ці дні одержав листа від Гнєдича. Микола запитував, як просувається робота? Чи не пора від обіцянок перейти до діла? В Петербурзі чекають продовження поеми. Іван Петрович відповів коротеньким листом: всю зиму руки не доходили, а тепер ось береться за справу серйозно, дивись, до осені що-небудь і витанцюється. Одночасно запропонував Гнєдичу приїхати в гості, в Полтаву, разом пожити хоча б з тиждень, запитував, як з перекладом гомерівської “Іліади”, чи скоро Миколенька порадує російським текстом всієї поеми?
Були дні, коли працювати не давали. Одного разу постукав незнайомий молодий чоловік — одяг закурений, з дорожнім мішком за плечима. Котляревський не пам'ятав, щоб зустрічав його в Полтаві. Той і не був полтавцем, приїхав з далекого Чернігова. Приїжджий давно мріяв познайомитись з автором української “Енеїди”, признався, що й сам “грішний”, пише, правда, дуже мало, праця в канцелярії виснажує, ніяких сил не залишає для творчості.
Проговорив з ним півдня. З розповідей приїжджого, який назвався Носенком, виявилось, що не тільки в Чернігові, але і в Прилуках, Ніжині серед місцевих чиновників, учителів повітових училищ є люди, яким не байдужа доля рідного слова, вони самі пишуть, а школою для них служить його, Котляревського, “Енеїда”. Чути таке було і несподівано, і приємно. Носенко прожив у Полтаві три дні і дав клятвену обіцянку знову приїхати, якщо “їх милість Іван Петрович дасть на це згоду”.
Якось одержав звісточку з Болгарії, з самої Софії. Потім з Чехії. Там теж читали його “Енеїду” і дуже б хотіли знати, коли буде продовження; весь слов'янський світ цікавився українською поемою і бажав автору успішного завершення роботи.
Невелика, загублена серед лісів і полів на лівому боці Дніпра, Полтава ставала притягальною силою, центром думок і надій багатьох друзів і шанувальників українського слова, української свободолюбної поезії.
Котляревський бачив, розумів: його слово не пропало марно, як підземне джерело, воно живить нові струмки, а вони повнять річечки і річки. Зернина, кинута в рідний грунт, виростає могутнім колосом, і ніякому граду його не побити. Це радувало, надавало нових сил і впевненості у правильно обраному шляху і разом з тим змушувало ставитись до себе суворіше і невпинно кликало: іди, Іване, іди сміливіше! Не шкодуй сил і часу! Для великого святого діла не шкода і самого життя...
А друзі не давали спокою, не розуміли, чому рідко ходить в гості, не показується зовсім останнім часом, сидить вдома, як рак-самітник. Він же не міг

читати