Завантажити

коли закладка?
— Отут і заковика. Прожект готовий, а мені твердять:
“Не квапся, встигнеш...” — передражнив когось. — І грошей не дають, прохаю, як милостині, хоча б копіювальників розрахувати.
— І все-таки квапитесь, мосьпане, — озвався Міклашевський. — Хмари насуваються над державою, не до театрів зараз. Заклало вам, мабуть, не чули, що Буонапарте війною загрожує?
— Залиште, благаю вас... Ніякої війни не буде, а якщо й так — що ж, усі лягай та умирай? Мені, може, на роду написано рік-два прожити — чи встигну виконати омріяне? Ви, мосьпане, киньте, я ваші підступи бачу, зупинити справу — ось ваша ціль.
— Одначе, милостивий пане,— ображено задер голову Міклашевський, — якщо ви збираєтесь і далі висловлюватися таким чином, то я можу і не піти з вами зовсім.
— Заспокойся, Федоре, дрібниці засліпили тебе. Невже забув все? — посміхнувся Котляревський.—І врешті-решт, що з тобою робиться? Не впізнаю тебе. Ти ж — пам'ятаю — жив високими ідеями, віршами чарувався, і сам грішив тим же дивним мистецтвом, а тепер для цього мистецтва якихось грошей жалієш? Все одно ж виділити гроші доведеться — навіщо тягнеш?
— Не всім і блищати, хай вже інші, — буркнув Федір.
Котляревський тільки руками розвів. Амбросимов хотів щось додати, але раптом випустив згорток долі і, схопившись обома руками за черево, зареготав, та так голосно і широко, що служник, який стояв біля дверей, злякано повернувся, хотів було попрохати поважних панів вести себе трохи тихіше — в казенному ж домі знаходяться, — але, впізнавши самого губернського зодчого, і сам посміхнувся: надто вже смачно сміявся пан архітектор.
— Віршами? Цей? Не повірю! — Амбросимов обірвав сміх, ляпнув Міклашевського по плечу п'ятірнею. — Невже тому, мосьпане, ви так не любите мистецтва, і театр в тому числі, що у самого не того-с?.. Не вийшло? А втім, не відповідайте, не треба... Час нам йти. Чекають.
Зробивши кілька кроків, повернувся, ласкаво спитав Котляревського:
— Чому очей не кажеш?
— Зайнятий. На мені увесь пансіон.
— Аякже, нагодуй, напій усіх, а там і носи повтирай, — під'южив Міклашевський, відплачуючи за натяк з приводу ідей та віршів.
Котляревський здивовано поглянув на колишнього однокашника: з чого б це? Але змовчав. Зате Амбросимов кровно образився, простягнув руку, мов бажав прихилити до себе капітана:
— Був би у мене син, Іване, негайно віддав би в будинок твій. Щастя велике, що у нашого юнацтва такі вихователі... А вам, добродію, повинно бути соромно, — кинув в обличчя сторопілому Міклашевському і, сутулячись, метляючи полами сюртука, розгонисте покрокував по коридору.
Вони пішли. Натоптаний, окоренкуватий Михайло-зодчий, як прозивали Амбросимова в тісному колі друзів, та опасистий, коротконогий, в мішкуватому сюртуку — Міклашевський.
Як це він сказав? “Нагодуй та носи витри”. Ну то й що? Діло десяте, що ти думаєш, і кажеш, золотої юності друг безцінний, головне — вони, діти, сини мої названі, їм серце готовий віддати без залишку, але, вірно, мало ще старання кладу для їх блага. Щоправда, дещо все ж таки встиг, але це тільки перші кроки, і мало, зовсім майже не займаюсь їх душами, помислами, а це ж — передусім.
Поки що — щоб жилося їм не надголодь взимку — потурбувався, щоб в льохах не було порожньо, щоб і в коморах дещо завелося — і крупа, і борошно, всього потроху, до нового, одначе, вистачить, якщо витрачати обачно, з розумом. Залишається докупляти двічі-тричі на тиждень молока та в м'ясні ряди навідуватись. Хай не переводиться в домі і збитень — для здоров'я питво вельми корисне, і кожну неділю щоб Настя готувала пундики та печиво, а не тільки куліш та куліш. Діти — їм же рости, здоровими бути!..
За дрова потурбувався теж загодя. Тут, у Полтаві, ніде не дістав добрих, березових, та щоб сухі були, і довелося, хоч і не хотілося, з'їздити до самої графині Розумовської, попрохати, щоб дозволила заготовити трохи дровець у графських лісах, під Полтавою...
Графиня не відмовила у прийомі, але довелося і вклонитися, і книжку подарувати з відповідним випадку написом, та бог з нею, з книгою: кому завгодно подарував би, якщо від цього залежало благополуччя дітей, йому довірених.
А втім, графиня, ще далеко не стара, не позбавлена цікавості до життя і його принад, виявилась цікавою співбесідницею, тому й розмова у них протікала легко, можна сказати, з приємністю.
В невеликому затишному кабінеті пахло заморськими ароматами, з вікна відкривався чудовий краєвид: величезне дзеркало ставка, оточеного вербами, а далі — за садом, за річкою — починався ліс.
В кабінеті нічого зайвого: килими, зручні меблі, м'яке канапе та вольтерівські фотелі. Графиня у довгому, майже до землі, з важкого оксамиту платті, облямованому сріблястим хутром, що підкреслювало смаглявість, м'який обрис оголеної руки, високої шиї та попелястого пишного волосся. Карі очі дочки українських степів, предок якої добув, завдяки

читати