Завантажити

зерном та крупою, купували побільше свічок і дьогтю. Хто зна, що буде, а коли раптом ця воєнна злива не обмине і Полтаву? Більше ста років тому, у війну з Карлом, коли б городяни не запасли хліба достатньо ще до того, як підійшли шведи, то навряд чи допомогли Полтаві одні списи та порох. Так що й тепер— запас не завадить...
Неспокійно було і в будинку виховання. Випадали часті дощі — і діти через те не відвідували класи, хоча екзамени були вже не за горами. У такі дні, щоб дарма не гаяти часу, Котляревський збирав вихованців у столовому залі і займався з ними сам.
Одного разу за цими заняттями його застав Василь Васильович Капніст. Старий поет, приїхавши із своєї Обухівки в Полтаву, затримався із-за негоди і тепер робив візити своїм давнім знайомим, не обминув і пансіон, проект якого у свій час сам рекомендував ще першому “малоросійському генерал-губернатору” князю Куракіну. В тому проекті, здавалось, передбачено було все, лише одного не врахував автор “Ябеди”, він же предводитель дворянства Миргородського повіту: не вважав можливим допускати у згаданий пансіон дітей міщан, ремісників, і лишалось невідомим, де ж їм можна було навчатися грамоті. Він вельми здивувався, дізнавшись, що серед вихованців пансіону є нині діти відставлених військових, сини удовиць з міщан, а один, якийсь Тарас Прокопович із Золотоноші, — син економки і кріпака, хоча вчиться чомусь на кошти дивачки-поміщиці.
Заняття, зрозуміла річ, були перервані, і Капніст у супроводі доглядача оглянув спальні і кімнату для читання, побував на кухні і в столовому залі, тоді знову повернувся в кімнату Івана Петровича. Був задоволений, побачивши книжки, якими користувались вихованці, а дізнавшись, яким чином вони зібрані, похвалив доглядача за добре діло і пообіцяв надіслати від своїх щедрот десяток книжок для пансіонної бібліотеки.
Котляревський всадовив почесного гостя у крісла, куховарка внесла на таці чай з вершками, і старий поет, посьорбуючи з порцелянового кухлика, закидав Івана Петровича запитаннями, слухав з охотою, перепитував кілька разів одне й те ж, сміявся, коли довідався, як були відучені деякі пани вчителі користуватися працею вихованців у себе вдома, та все приказував: “Добре! їй-богу, добре, мосьпане!” а чи: “Сміливо! Сміливо!”
Доглядач розповідав про вихованців, їх здібності і таланти, про які, слід думати, ні самі діти, ні навіть батьки не підозрювали. Згадав Тараса із Золотоноші; помітивши, як спохмурнів гість при цьому імені, .додав, що Тарас не просто здібний, а талановитий, і він дуже багато чекав у майбутньому від цього хлопця; Капніст силувано усміхнувся і сказав, що він зовсім не проти і “кучерських” дітей, він радий успіху кожного, хай усім квітам буде хороше і вільно під сонцем.
— І Лісницький справжній талант. Якщо навчати, став би відмінним лицедієм, — згадав Іван Петрович і пансіонного бібліотекаря. — Він у мене книгохранитель. Усі книжки привів у порядок, одні підшив, інші підклеїв. Любить книгу, кохається в ній. Але, насамперед, він — лицедій, а цілить в університет. А ліпше, коли б у театр пішов. Проте де нині театр у нас? Збираються будувати. Та коли це буде?
— Буде! Сам бачив, почали закладку.
— Дуже тягнуть. А був би театр, можна було б і трупу скласти, свою, полтавську.
— Е-е, батечку, чого закортіло!? Високо літаєте, мосьпане.
— Гадаєте, недосяжно сіє? Мої вихованці, коли хочете, зіграли б і “Недоросток”, і “Ябеду”. І художника знайдемо. Наш Мокрицький відмінно малює. Та й Тарас Прокопович має хист...
— У вас тут справжня академія.
— Будуть вихованці мої і в академії, — сказав Котляревський так просто і впевнено, що, слухаючи його, у кожного не викликало і тіні сумніву у здійсненні його задумів, намірів і мрій. Треба сказати, що Котляревський не помилився: чимало з його вихованців стали окрасою, славою вітчизняної науки і культури. Та це прийшло пізніше, а в розмові з Капністом він здався старому поетові мрійником, лише мрійником, і гість не забарився сказати про це:
— Не забагато, друже мій, надій? Є ж такі, як і Шліхтін?
— Я вірю у краще. І з цією вірою живу і служу, — сухо сказав Котляревський..
Капніст, побачивши, що Іван Петрович ладен образитись, перевів розмову на інше. Що нині написалося у Котляревського нового, він, Капніст, хоча, не часто виїжджає зі своєї Обухівки, але зв'язків із Санкт-Петербургом не втратив і має змогу поклопотатися, щоб тамтешні видавці не дуже марудили писання земляка.
Котляревський відповів, що нині поки що нічого закінченого нема: щоправда, він працює, але мало, зайнятий більше справами пансіону; хвилюють ось чутки про погрози Буонапарте, і тому склавши руки він не сидить: як і повсюдно по губернії, він теж, причому особисто, займається з вихованцями військовою справою у години, вільні від уроків. Цього, звичайно, дуже мало, але що можна більше?
Незабаром Капніст, запросивши Котляревського у гості в його пенати, поїхав, пообіцявши другого

читати