Завантажити

разу пожалувати з синами.
Провівши гостя, Котляревський повернувся до своїх повсякденних справ. Подивився класні роботи вихованців, а потім — ще вчора збирався — написав листа племіннику графа Трощинського, що цікавився успіхами усіх одинадцяти учнів, які вчилися коштом кибинецького владики. Вельми неприємний лист мав бути (більшість графських стипендіатів вчилися геть погано, тільки Піроцький. показував відмінні знання), і все ж довелося написати тільки те, що було в дійсності, іншого не мислив, особливо тепер — напередодні екзаменів.
Того дня, одначе, листа не відіслав: прискакав посланець з канцелярії генерал-губернатора і передав доглядачеві запрошення: негайно, не відкладаючи, прибути до управителя краю. Вислухавши посланця, покликав Діонісія і наказав нікуди — до його повернення — з дому не відлучатись.
20
Бали і маскаради, намічені у зв'язку з традиційними літніми ярмарками, були відмінені, та й чи можливо про них думати, коли страшна небезпека нової війни повисла над Вітчизною? Ще місяць тому про сутичку з Буонапарте говорили, як про щось віддалене, суть нежиттєве, нині ж війна стояла біля порога, ворог знаходився у межах країни, більше того, тісняв наші доблесні війська, і армії Барклая де Толлі і князя Багратіона відходили, не маючи змоги з'єднатися.
У Полтаві не тільки скінчились бали, але й різні будівельні роботи, в тому числі і на новому театрі, всіх майстрів відіслали в артілі для термінового виготовлення візків і гарб, потрібних армії. У ковальському ряду від темна до темна працювали кузні; тут перековувались коні, сталилися сокири, кувались списи.
В салонах тільки й мови було, що про майбутню відправку людей у діючу армію, зрозуміло, не синів “благородних” сімей, а дітей козаків та посполитих, ті візьмуть добрі дрючки та й доженуть нехристів з меж рідних країв, а “благородним” нема чого кров свою лити, для того і хлопців у кожного поважаючого себе землевласника повні двори.
В гімназії та повітовому училищі, не зважаючи ні на що, до екзаменів все ж таки готувалися, і їх, врешті, провели, щоправда, не так широко і бучно, як у минулому році, цього разу все вийшло скромніше, князь і губернатор були відсутні, обійшлося без участі й інших дрібніших чинів.
Випускники перед самим роз'їздом по домівках прийшли прощатися з доглядачем.
Іван Петрович і в цей день був зайнятий, разом з помічниками підраховував, що лишилося у коморах з продуктів і як зробити, щоб своєчасно закупити борошна, круп і солі до нового учбового року, котрий повинен був розпочатися, як завжди, першого серпня.
— А чи почнеться?.. — спитав Діонісій. За минулий рік він помітно погладшав, лице стало майже круглим, зникла вуглуватість.
— Вже почалося... Але театр війни звідси далеко, і життя не може зупинитись.
— Так-то воно так. А якщо?.. — запитав Капітонич, як завжди, покручуючи жовтуваті, прокурені вуса.
— Щоб там не трапилося, а ми повинні готуватись до нового року. — Іван Петрович дав зрозуміти, що розмову в такому дусі він вважає непотрібною. Йому хотілося додати, що його помічникам не личить повторювати безглузді чутки, та в цю хвилину в кімнату, постукавши, увійшли один за одним Мокрицький, Шліхтін, Папаноліс і Лісницький.
— Їдемо! — видихнув Лісницький.
— Не забувайте нас! — сказав Мокрицький.
— Дякуємо!.. — прогув Шліхтін.
— Дозвольте писати вам, — вискочив наперед Папаноліс, блиснувши чорними, як агат, очима. Говорили усі разом, в один голос, такі близькі і дорогі, вирослі, тонкі шиї випирали із сорочок, тільки у Шліхтіна не вміщувалась у комірі, а все обличчя, кругле, як кавун, аж лисніло. Мокрицький стояв тихо. Мишко теж.
Іван Петрович обняв кожного. Що говорити? Все головне давно сказано, не раз вони збирались для довгих вечірніх бесід, а тепер краще помовчати, не треба їм знати, як важко доглядачеві в цю хвилину — мов частку серцй забирають з собою.
Вони низько вклонились, опустивши за старим звичаєм руки долу:
— Прощавайте!..
І ще раз вклонились — тепер помічникам;
— Вибачайте!
— Не згадуйте лихом...
Капітонич хапонув ротом повітря, квапливо махнув рукою:
— Бог з вами!
Діонісій одвернувся до вікна, притис червоного носа до холодного скла; сльоза лишила на ньому сіру стежину.
Один за одним вийшли з кімнати, і кімната враз спустіла, стало незвично тихо, тільки — чути — хряснули надвірні двері.
А за ворітьми вже гукали їздові, гуркотіли ковані колеса карет, візків і возів. Тонко і довго, поволі стихаючи, дзвеніли, кликали за собою піддужні дзвоники.
Поїхали. Протягом відчинило двері, фіранку у вікні, розворушило папери.
Невимовне важка хвилина прощання. Але ж, боже мій, невже не знав, що така вже доля судилася кожному вихователю чи то вчителю: щоліта проводжати дітей своїх названих, відривати від серця, довго, можливо, все життя, пам'ятати кожного поіменно, турбуватися за них, радіти

читати