Завантажити

бою”.
Вже на третій день після приїзду у Горошин, 12 серпня Котляревський спеціальним посильним доповідав генерал-губернаторові про перші свої кроки, успіхи і недоліки, помічені при формуванні полку. В цьому листі він писав:
“Ясновельможний князю, милостивий пане! 10 числа цього місяця почав я прийом козаків до 5-го козачого полку; але через повільне на початку постачання козаків не так успішно це робиться, як хотілося б. А втім, люди, прийняті мною, добрі, старих немає й дуже молодих мало, здебільшого йдуть у козаки із задоволенням, охоче й без найменшої зажури. Є з ружжами і пістолетами, та ця зброя у задовільному стані, усі з піками, багато шабель з кіс перероблено; коні невеликі, та до служби справні; одяг увесь новий, але потрібна буде одноманітність у ньому; у одних шапках не дотримано міри, бо одні досить високі, а в інших низенькі, але всі однакові. Усі сили докладу, щоб виправдати довір'я Вашого сіятельства й заслужити продовження Ваших до мене милостей...”
Котляревський не знав ні дня відпочинку. Він працює невтомно, і вже 20 серпня у другому листі на ім'я Лобанова-Ростовського пише, що “по сіє число”, тобто по двадцяте серпня, ним прийнято 760 чоловік з кіньми. Прибувають люди з Миргородського й Кременчуцького повітів окрім, зрозуміло, усіх сіл Хорольського. Він помічає безліч недоліків, у деяких немає необхідного обмундирування, іншим не вистачає пітників для сідел, третім — зброї, і все це треба переглянути, зобов язати земських начальників постачити все необхідне. Котляревський відправляє у найближчі села групи вершників, де ті одержують фураж для коней і харчі для себе. Не маючи ні офіцерів, ні в достатній кількості унтерів, він вирішує через засідателя Хорольського земського суду якогось Щочку мобілізувати усіх відставників. І, одержавши попервах сім чоловік у поміч, доручив їм команди та відправив у чотири волості. Знову капітан нагадує князю про необхідність надіслати кадрових офіцерів для того, щоб він міг розпочати формування ескадронів. Лист свій Котляревський підписує цього разу так: “5-го козачого полку начальник”. Зрозуміло, він має право на такий підпис, бо полк, яким він поки що командує, сформований та готується до військових дій ним особисто.
Часу, одначе, обмаль. Кожний день на рахунку. І кожний де;нь не втрачається марно. Котляревський продовжує виснажливу працю по дальшому навчанню й повному сформуванню полку. У ці дні його можна бачити то в Горошині, то в сусідніх волостях, де розквартировані окремі команди, і всюди він не забуває подивитися, як люди годуються, чи добре вдягнені, чого не вистачає.
Князь не помилився, пославши Котляревського своїм особоуповноваженим до Горошина. Котляревський виконав доручення, до того ж не за місяць, як передбачалось, а за сімнадцять днів, тобто майже у два рази швидше.
Другого листа князю Іван Петрович писав 20 серпня і тут говорив про недоліки, які він виявив, які доводиться йому виправляти, а минуло всього сім днів — і 27 серпня особоуповноважений пише, що “нарешті 5-кінний козачий полк сформований, от тільки офіцерів і унтер-офіцерів не вистачає. Люди у полку дуже добрі, коні більше ніж задовільні, про амуніцію клопочусь з підрядчиками, щоб була гожа, тож рівняю шапки, каптани і піки, яких одне держално без заліза буде на 4 аршини, недоїмки у людях і конях згодом не буде ніякої...”. Тут же він додає: потрібно, мабуть, завести у полку артільні гроші на придбання казанів, необхідних кожному ескадрону...
Незабаром, повністю сформувавши й обрядивши полк, Котляревський їде з Горошина, подбавши, одначе, виправити у місцевої влади свідоцтво, в якому вказується, що за час перебування у Горошині він нічим не зловживав, за все, що бралося до полку, було сплачено, і за ним, капітаном Котляревським, “нема ніякої недоїмки”.
22
Вже три дні пошта з Москви не надходила. Ні листів, ні газет. А напередодні, приїхавши з сусіднього Харкова, негоціанти у гостиному ряду розповідали, що самі бачили поранених офіцерів, а також і солдатів, і тепер точно відомо: всі вони поранені на Бородінському полі, поблизу Москви. Услід за цим стали поширюватись чутки про неминуче падіння первопрестольної, не стримати вражу силу. Стільки ж її — краю не видно.
Цьому і вірили, і не вірили. Невже ж таки Михайло Кутузов, уславлений ще в битвах з турками генерал, якого відзначав сам небіжчик Суворов, віддасть білокам'яну?
Дуже неспокійним життям в ті дні жила Полтава. Тривога поселилась у кожному домі. Але, якщо пани негоціанти непокоїлися більше про свої відкупи та прибутки, а пани поміщики — нестачею робочих рук, то простих людей тривожила доля своїх близьких — синів, чоловіків, братів: чи вони живі, чи склали голови свої на тому полі?
А життя, і так не солодке, ставало нестерпним. Отой же простий люд, неначе віл, тягнув на собі увесь тягар воєнного часу. Не відаючи роздиху, гнули спини у маєтках двірські, а в цехах міста — майстри: шили одяг, взуття, ткали полотно, солили м'ясо,

читати