Завантажити

спитав: — Отже, на чому ми зупинились?
— На гречці, — з готовністю відповів Діонісій, зразу ж набравши поважного вигляду, тільки в жовтуватих очах ще жевріли, не гасли вогкі іскринки та тремтіли вуса під тонким, з роздутими ніздрями носом.
— Гречки у нас, отже, лишилося?..
— Чотири пуди і десять фунтів, — підказав Капітонич.
— Так і занотуємо.
Говорив про гречку, пшоно, сіль та в'ялену рибу, а думки були далеко... Золотоноша. Як давно і, здається, недавно він їхав у ті краї! Душу переповняли надії. Тепер навряд чи коли поїде. Та не знав доглядач будинку, не підозрював, що мине небагато часу — і він теж рушить в дорогу, щоправда, не до Золотоноші, але шлях на початку подорожі поведе його в ті ж села, які він пам ятав і зараз, хоча минуло з того часу десь близько двадцяти років.
21
Легка дорожня карета погойдувалася, як човен на хвилях. І справді, розкислий опісля нічного дощу і схожий на кисіль шлях, глибокі вибоїни, блякле небо над степом, безмежні, повиті мороком поля — все це нагадувало бачене колись у дитячому сні. та придумане тепер безкрає море...
На місце приїхав, коли минала вже п'ята доба. Старшина — козак Сидір Коноваленко — запропонував залишитися у нього — далебі, будинок просторий, а для пана капітана знайдеться і окрема хатина. Шукати чогось іншого було ніколи, і Котляревський згодився.
Привівши себе у порядок та поснідавши, зразу ж попрохав старшину — “поки не вечір” — відправити посильних у сусідні села та повідомити усіх, а в першу чергу панів поміщиків про термінову відправку до Горошина людей з повним військовим спорядженням і кіньми, які б годились для несення служби в армії. Щодо цього у нього, капітана, є наказ управителя краю, тобто всі необхідні повноваження. У найбільш великі маєтки капітан вважав за краще поїхати у найближчі два-три дні сам. Старшина, вислухавши уповноваженого, намагався умовити його не квапитися, а перш за все відпочити: як-не-як пан капітан з дороги, а вже позавтра взятися до справи, один день нічого не змінить. Та капітан виявився дивакуватим, не схотів чекати і зайвої хвилини.
— Не лише посильні, а й сам, добродію, поїдеш, — наказав уповноважений здивованому старшині, той уперше за своє життя стрічався з подібним, інший після такої дороги відпочивав би кілька днів, а вже потім приступав до діла. — Та передай кому належить знати, добродію, що найменше зволікання замість точного і негайного виконання наказу потягне за собою і суворе покарання... Як не розуміти!? Ворог топче нашу землю, а ми будемо чекати?! Кожний нині день вартий цілого року. Запам'ятай це, добродію!
— Та я що... Я з усією душею. Як же не розуміти, велика біда загрожує... Але хотів про вас потурбуватись... Коли ж так, справу закрутимо — будьте спокійні, ваше благородіє.
— Так-то воно краще.
Ледве старшина відбув, як і сам капітан почав збиратись. Разом із волосним писарем оглянув визначене для майбутнього збору місце, наказав поставити кілька столів. Місце виявилось досить пристойним: у центрі містечка, під двома дубами, тут працювати можна у будь-яку погоду — і від сонця захист, і од дощу — теж. Тут же, на майдані, людей можна і вишикувати, і навіть займатися, поки є час, військовим артикулом.
Справа, як висловився старшина, закрутилася. Вставати доводилося раненько, а втім, до ранніх підйомів особоуповноважений мав давню звичку, ще у війську бувши, й цим нині аніскільки не тяжився, навпаки, встаючи з півнями, на світанку, почував себе бадьорішим, ніж коли б заспався, та головне: день довшав на дві-три години, а це ж мало не останнє значення.
Незабаром з'явились і перші новобранці. На вказаному місці, у центрі Горошина, біля двох помітних на все містечко дубів зібралося спочатку до сотні чоловіків, до того ж з кіньми, піками, деякі з сокирами, шаблями, переробленими з кіс, довжелезними списами, у домотканих свитках, смушкових шапках. Необхідно було кожного занести у спеціальну книгу, вказати, звідки родом, як прозивається, хто залишився вдома.
Все це були молоді і середніх років люди, витривалі, дужі, до злигоднів похідного життя їм не звикати. Незважаючи на це, Котляревський використовував все можливе, щоб краще влаштувати новобранців, розмістив у сусідніх селах по хатах, призначив старших, найбільш моторним доручив відповідати за фураж і харчування. Новобранці самі варили собі кашу у заздалегідь придбаних добре-таки закіптюжених казанках, а щоб часу не гайнувати даремно, повний день, від зорі до зорі, вчилися ходити строєм, бігати в атаку, колоти пікою й кидатись у рукопашну. Були знайдені кілька унтер-офіцерів з тих, хто відслужив свій строк, але яким ще добре був втямки військовий артикул, ці люди, тряхонувши немолодими вже літами, вчили новобранців премудростям військового мистецтва. Не раз і не двічі старі унтер-офіцери вганяли у піт молодиків, але ніхто не скаржився на свою долю, бо — розповідали старі служаки — ще батько Суворов казав: “Важко у науці, легко в

читати