Завантажити

заїкнувся Огнєв.
— Так, війна. — Князь повільно червонів, що з ним траплялося рідко. — Але де вона — війна? Де Москва? Зрозуміло, час важкий, але що б там не було — треба виконувати свій обов'язок. Якщо слухати вас, то я повинен повідпускати усіх чиновників, припинити роботу служб, і ще бог зна що вчинити?
— Я не так хотів сказати... Але ж не приїхали... Ось що засмучує.
— Відправте за ними людей. Рік почався — рік повинен продовжуватись.
Огнєв кивав великою головою, не знімаючи рук з колін, і це здавалося комічним, князь пом'якшав:
— Все у вас? Прошу, продовжуйте! Під пильним поглядом правителя Огнєв повільно бліднув, і це не сховалося від князя;
— Кажіть же!
Три дні тому він, Огнєв, одержав листа від вихованців старших класів, що мешкали у будинку виховання. Лист виявився суцільним молінням: повернути доглядача, відставного капітана Котляревського. Гімназисти писали, що коли доглядач не повернеться, то їм нема чого залишатися в будинку, ніхто інший їм не потрібен. Під листом стояло сорок чотири підписи, то підписи усіх вихованців, що мешкали нині в будинку.
— Ну й яка ж ваша відповідь, мосьпане? — запитав князь.
— Поки що не відповідав.
— А якщо вони і справді залишать пансіон?
— Тоді... у класах залишиться по два-три чоловіки, інакше кажучи, це — катастрофа.
— Навіть так? І це кажете ви — досвідчений вихователь юнацтва? Не впізнаю вас, мосьпане. Чи постаріли?
Огнєв мовчав. Та й що відповідати? Князь мав рацію. Десь він прогледів, і ось виявляється — дітям ніхто не потрібен, крім доглядача. Гірко поскаржився:
— Ні на кого спертися. А діти — що з них питати?
— Вустами дітей глаголить істина... Ось доглядач чимось їм догодив, до серця прийшовся. Чим же?
— Не відаю... Щоправда, він завжди з ними справедливий і м'який, але ж і інші у гімназії не звірі...
— Так... Цей капітан у відставці, виявляється, не підвів нас. А ось ви, мосьпане, — пам'ятається — спочатку відмовили йому у посаді. — Князь не то спитав, не то вколов Огнєва. Той мовчав. Мовчав і Лобанов-Ростовський, попихкуючи люлькою,.
Мовчання затягувалось, ставало незручним мовчати й далі, і Огнєв зважився, спитав:
— Чи можу надіятись, ваше сіятельство?
— На що?
— На повернення пана Котляревського до пансіону? Діти скучили за ним і... взагалі.
Князь палив, дим з люльки витягувався у відчинену кватирку тонким сірим струменем.
— Щастя, коли ось так чекають на тебе. — Він знову поглянув на Огнєва. — Доглядач, виконавши моє доручення, вважаю, незабаром мусить повернутись... Не можу не сказати вам, мосьпане, виявляється, він ще й відмінний офіцер. Менше ніж у три тижні сформував полк. Та ще й кінний! Цей полк вже вирушив проти Буонапартія. — Князь говорив про це з явним задоволенням, мимохідь хвалячись людиною, в якій, виходить, не помилився.
— Дозвольте відкланятись, — встав з крісел Огнєв. Одержавши вичерпні відповіді, а до того ж відчувши і гіркоту докору за неувагу до підлеглого, він міг вже йти.
— Надіюсь, мосьпане, учбовий рік продовжиться?
— Як і належить, ваше сіятельство, — не приймаючи жарту, серйозно і церемонно вклоняючись, відповів директор і ще раз вклонився, відчиняючи двері до приймальні...
Того ж дня у будинку виховання діялося щось дивне. Було тихо не тільки у коридорах, але і в спальнях. Усі вихованці розійшлися зразу ж після вечері. І, слід думати, готувались до завтрашніх занять. Так, у всякому випадку, вважав Діонісій. Але, заглянувши до однієї спальні, а потім до другої, нікого в них не знайшов. От тобі й раз! Де ж вони? Незабаром, однак, виявилось: нічого страшного не трапилось — усі вихованці зібралися у залі, розсілися за столами, про щось говорили, а коли ввійшов помічник, зразу ж замовкли.
— Ось вони де! Анумо, марш по спальнях!
— Ми сьогодні тут хочемо, — почулися вигуки.
— Це чому ж?
— Тут тепліше.
І справді: у спальнях було значно холодніше, ніж у столовій залі, з якою межувала кухня і де майже цілісінький день топилася велика піч. Тепло з кухні обігрівало й залу.
Діонісій згодився:
— Добре, тільки тихо мені...
Вони зуміли перехитрити його. Помічник доглядача пішов із зали до своєї кімнати, де він повинен був зробити реєстр усім витраченим за останні два тижні харчам
Тарас Прокопович, як тільки Діонісій вийшов, попросив, щоб товариші сіли до нього ближче, і, коли всі оточили його з усіх боків, вказав: на відправлений три дні тому лист директор гімназії не відповів, і тому він, добре подумавши, вирішив писати тепер на ім'я самого генерал-губернатора, тобто їх сіятельства князя Лобанова-Ростовського.
— Прошения наше Іван Дмитрович і не читав, мабуть, — сказав Миколка Ге, недавно переведений з Харківської гімназії, він швидко увійшов у пансіонне товариство і вважався зовсім непоганим хлопцем. — Одержав і, не розкривши, викинув.
—

читати