Завантажити

злегка вколоти надутого, як індика, “апостола”. — Запам'ятайте, прошу: якщо мені стане ві домо про нові ваші “вправи”, змушений буду просити вас про відставку. Я прийму її, не сумнівайтесь, хоч, треба визнати, нелегко нам буде без учителя латинської мови... Але — обійдемося. Правом, даним мені його сіятельством попечителем, а також і правителем краю, вимагаю неухиль ного виконання мого розпорядження. — Огнєв поглянув на Котляревського, той мовчки стояв біля вікна, нічим не виявляючи свого ставлення до слів директора. — Щодо ваших поглядів, пане доглядач, на методу викладання, то змушений сказати: вони, без сумніву, заслуговують уважного розгляду, і ми це зробимо на найближчій учительській раді. — Огнєв поправив твердий комірець, що підпирав чисто виголене тверде підборіддя, і звичайним безбарвним тоном закінчив: — А поки що, панове, ви вільні... Урок, вважаю, треба продовжити. І ви, пане капітан, вільні... Дякую!
Квятковський, ні слова не зронивши, вийшов, щільно прикривши за собою двері. Огнєв теж кудись поспішав і вже одягав шинель, він же, доглядач, теж мусив іти, клопоту у нього вистачало, причому зразу і не згадаєш, за що братися негайно, а що почекає...
Про сутичку латиніста з доглядачем гімназія знала другого дня, а на третій день про неї розповідали у багатьох домах Полтави.
Причиною такого швидкого поширення чутки став сам... Квятковський. Ображений на всіх і все, він пожалівся дружині, розповів, як Огнєв розпікав його, заслуженого наставника молоді, до того ж у присутності доглядача, оцього самого відставного капітана, що лізе в кожну щілину і до всього, бач, йому діло. Цього було досить, щоб скандал, який почався у класі і, здавалось, скінчився у кабінеті Огнєва, став того-таки дня відомим всьому місту. Друзі Івана Петровича, насамперед, Білуха-Кохановський (він не встиг ще відбути у полк) і Амбросимов так розходились, що збиралися з візитом до Огнєва, а коли не так — то й до самого губернатора дійти; Котляревський ледве умовив їх цього не робити. Багатьох обурювала поведінка латиніста, а він, ніби нічого не сталося, дозволяв собі кпини над доглядачем.
Ось і сьогодні, прийшовши в гімназію, пожалівся: його, мовляв, збираються вчити на старості літ азбуці. І хто б ви гадали? Ніколи не здогадаєтесь.
Хитрий Єфремов, скрививши тонкі губи в усмішці, спитав:
— Хто ж, однак?
— Та сам доглядач пансіону.
— Подумати тільки... Дожили. І чому ж, якщо дозволите, він навчає?
— Ви уявити собі не можете. — Квятковський, заохочуваний увагою колег (в кімнаті були присутні, крім Єфремова, Рождественський і Вельцин), продовжував: — Звелите бачити, я зобов'язаний не токмо латинь читати, але до того ж маю викладати недоросткам історію Риму, тек-с... Зобов'язаний розповідати, якщо мова йде про Ціцерона Марка Тулія і його промову проти Катіліни в сенаті, і хто вони, і чиї інтереси представляли, яким Рим був на ті часи. Ну, подумайте, як це вам подобається?
— А що? Досить цікаво... І що ж ви йому на те?
— Можете бути певні, — самовдоволено усміхнувся латиніст, переможно спідлоба оглянув товариство, круглі окуляри зловісно, блиснули. — Я сказав. Він надовго запам'ятає, тек-с... Викладати історію не зобов'язаний, і свого досить, нехай інші про те думають, коли є час і охота.
— Сильно сказано... А чим же він вимогу свою пояснює?
— Щоб, бачите, тим самим викликати інтерес до предмета.
— Ну й чудасія, — співчутливо озвався Рождественський, ховаючи усмішку.
— Саме так, дивацтво!.. Але, нехай вам буде відомо, він зумів де в чому переконати Івана Дмитровича, і наш слабодухий директор повірив. Так, повірив. Нам, панове, на найближчій раді доведеться роз'яснювати директору всю нікчемність і, я б сказав, шкідливість подібної методи. Надіюсь, ви мене підтримаєте?
— Та це вже як водиться, — кивнув Єфремов і, раптом сховавши усмішку, чимось стурбований, звернувся до латиніста: — Але, добріший Павле Федоровичу, чи правда, що на останньому уроці ви добряче відвели душу, так би мовити, викликали інтерес до свого предмета... лозою, до того ж і не пареною, а сухою?.. А доглядач присік?..
— Просто кажучи, екзекуцію вчинили, — сказав Рождественський.
Квятковський не відповів, уважно поглянув на колег, вони були серйозні, але очі грали, ледве ховали іронічні усмішки.
— Смієтеся, панове? Дуже добре... Однак пождіть, він і вас дечому навчить. Дочекаєтесь, тек-с... — Не на жарт ображений, латиніст не удостоїв колег відповіддю, відійшов до столу, на якому купкою лежали книги і зошити, а Єфремов багатозначно підморгнув Рождественському, Вельцин лише хитав головою: як так можна сміятись над колегою? Проте і він не став на захист латиніста.
24
Ранкові заняття в гімназії, як звичайно, починались о восьмій, але вчителі приходили трохи пізніше і, поки аудитори, тобто кращі з гімназистів, перевіряли домашні завдання у своїх товаришів, пани педагоги могли зустрітись в учительській і

читати