Завантажити

обернувся Рождественський. — А щоб вам оце самим спробувати, га? Уявляю фінал. — Латиніст не відповів, а Рождественський додав жару: — А крім того, мосьпане, наш доглядач — автор великої поеми, між іншим, написаної рідною мовою. Надіюсь, читали?
— Читати на цьому наріччі не доводилось і, думаю, не доведеться.
— Соромтесь, добродію, мову народу цілого краю називати наріччям, — обурився Рождественський. Високий, худий, з довгим волоссям семінариста, він схожий був на півня, що готовий кинутись у бійку, природна, однак, делікатність була сильніша його самого. — Ви, мосьпане, латинській мові юнацтво вчите, а поема пана Котляревського має відношення, щоправда, не пряме, до латинської поезії. Вам би належало про це знати.
— Ось як!?. Можливо, ви, колего, вважаєте, що про це мусять знати, і вступаючі до університетів? Але там поки що читають латинь, і я не чув про необхідність знати і українську.
— Жарти жартами, а оцього від вас не чекав, колего, — озвався Бутков. Він не любив та і не вмів сперечатись, а тут не втерпів. — Ви уроженець цих місць, і таке говорите! Дивуюсь вам... Між іншим, що не вивчають в університетах, ми знаємо. І Крилова там не вивчають, але прийде час для його байок, переконаний в цьому. Думаю, в свій час вивчатимуть і українську. Я природжений руський, я почуваю: так буде. Та й чому не бути? Чимало свідчень цього вже є і зараз... Он хоч би й те, про що говорив пан Рождественський... Поема народилась і живе...
Хто знає, як би продовжувалась так мирно почата бесіда панів педагогів, коли б в учительську раптом не ввірвався учитель французької і німецької мов Фрідріх Вельцин. Розстебнутий сюртук, обличчя мокре від поту чи сліз, без капелюха, він не міг віддихатися і, вставши на порозі, ледве чутно видихнув:
— Майне герен!..14
Різкуватий дзвінок заглушив його, колеги могли лише бачити, як відкривається і закривається рот Вельцина, як рухається вниз і догори його рудувата борідка. Нарешті дзвонити перестали і всі почули:
— Із Москау... пошел век.
— Хто?
— Ретировався нах хаузе...15 Тепер, ах, майн гот, і майн лібер фатерлянд16 буде вільний. — Вельцин заплакав. Плечі його під чорним сукном сюртука часто і дрібно здригались. Потім, не стираючи сліз, він заговорив. Він тільки-но з гостиного ряду, у негоціанта Зелінського штуку сукна хотів взяти на пальто, а той годиною раніше приїхав з Харкова, в місті він бачив тульських купців, і вони-то твердять: біжить француз, “його женуть і б'ють по загривку, попадає трохи і по хвосту...”.
— Ай да Вельцин! — обняв колегу Бутков. — Оце новина! Спасибі!
— Дякую! — потис руку Вельцина і Єфремов і, схопивши на столі купку зошитів і книг, вибіг з учительської. Услід за ним поплив з величезним фоліантом під рукою і Квятковський. Рождественський кілька секунд дивився на німця, потім дістав з кишені його ж сюртука хустку:
— Обітріться! У вас все обличчя в сльозах. — І, коли той слухняно витер лице, спитав: — Тепер поїдете? Нах хаузе?
— Я? Що ви! Мій фатерлянд тут, і всі ви такі хороші, і навіть гер Квятковський... Але, можливо, нам пора в класи, хлопчики наші, мабуть, встигли поперекидати столи і самі теж стоять догори нога? Проте, я теж... — Він ніяково усміхнувся, — хотів встати на один нога, на вулиці, але борода мій не дозволив. — Коли Вельцин хвилювався, він говорив з помітним німецьким акцентом або просто невірно вимовляв цілі фрази і не помічав цього; колеги, знаючи за ним цю ваду і її причину, прощали, не звертали уваги.
Нараз вікна затремтіли від оглушливого церковного дзвону. Дзвонили, мов на пожар, проте звуки були не тривожні, скоріше — радісні, урочисті.
— О! — сказав Вельцин. — Місто уже знає, буде молебень.
Ніби на підтвердження його слів, широко розчинились двері, і отець Георгій, стоячи на порозі, возвістив:
— Молебень, панове!.. Прошу.
Педагоги, гімназисти, служителі, швейцари — всі до єдиного зібралися у великому коридорі, який правив і актовим залом, і місцем загальних ранкових молитов перед уроками.
Прийшли служителі з будинку виховання разом з доглядачем, вони зайняли куток праворуч, а директор, вчителі гуртувались в лівому кутку. Попереду всіх, мало не торкаючись образу в дорогому окладі, стояв законоучитель, одягнутий заради випадку у святкову рясу.
— Братіє, — загув трубно отець Георгій, — воздамо хвалу господу нашому за даровану славному руському воїнству вікторію над супостатом, погубителем синів наших, ворогом землі Руської! По-мо-лимось! — Піднісши руку з застинутим в ній великим хрестом, він тричі осінив хресним знаменням коридор і всіх, хто в ньому зібрався. В повітря піднеслись десятки рук — аж вітерець пройшов з кінця в кінець, і кожний поклав на себе, за прикладом законоучителя, хресне знамення.
— За врятування землі наших дідів і матерів. Амінь! — повторяв отець Георгій.
Ця молитва його була найкращою і душевнішоо із всіх молитов, які проголошував

читати