Завантажити

скотино, підійди ближче. Чи не я говорила тобі, злодійське рило, щоб ти каптан пустив ширше? Дитя, по-перше, росте, по-друге, дитя і без вузького каптана делікатної статі”, як спочатку в одному кінці, потім в іншому почувся приглушений регіт, і ось вже всі до одного глядачі в залі — і сповнені власної гідності “отці” міста, і чиновники губернської канцелярії, протоколісти і столоначальники, і, зрозуміло, гімназисти, і навіть пани педагоги, в тому числі латиніст і законоучитель, тримались за животи. Не можна було без сміху дивитись на Митрофана, недоростка, особливо коли він ставав поруч з маленьким в'юнким Тришкою (його грав гімназист другого класу Миколка Ге), і панею Простаковою, своєю матір'ю. Кремезний, на голову вищий від них, Митрофан позіхав, глипав очима і намагався поцупити ще один пиріг.
Від невпинного реготу здригались стеля і самі стіни, злякано поморгували свічки в настінних шандалях. Лише юні лицедії лишались незворушні: вони грали і... боялися проґавити хоч би слово, жест, підказані Іваном Петровичем на репетиціях, від кожного лицедія вимагалось єдине: забути, що ти на сцені. Цю заповідь пам'ятав кожний і в міру сил намагався бути тим, кого зображав.
Особливо добре грав Тарас Прокопович. Простакову торік готував Михайло Лісницький, але після закінчення гімназії він поїхав у Харків і, як говорили, вже ходив у студентах, тому-то роль лишалась вільною. Доглядач ризикнув і доручив її Тарасу, і не помилився: Тарас впорався з роллю краще, ніж могли від нього чекати. У його виконанні Простакова мала вигляд жорстокої, впевненої у своїй безкарності і вкрай темної людини. Юний актор так діловито і серйозно вимовляв кожне речення і так поводив себе, що дивитися і слухати його без сміху було неможливо. Кумедно грав і помічник доглядача Діонісій, його Вральман дуже нагадував глядачам когось їм добре знайомого, дехто вже поглядав на латиніста, перешіптувався, тільки Квятковський цього не помічав, і це теж здавалось смішним. Зал гинув від сміху, коли Митрофан вираховував задачу: “один раз по три — три, один раз нуль — нуль”. Не втримавшись, хтось закричав: “Ой, рятуйте! Не можу більше!”; інший, постогнуючи, жалівся на живіт: ще трохи — і його, мовляв, розірве від сміху. Роль Стародума взяв на себе сам доглядач. Спочатку ніхто не впізнав .його — так змінилась зовнішність, до того ж поводив себе Іван Петрович надто буденно, глядачам здалося; артист — в даному випадку пан Котляревський — забув, де знаходиться, на сцені так не поводяться, вони не звикли до такої гри, але згодом весь зал забув про це і вірив у щирість кожного слова і жесту.
Вже після вистави, на одному з перших осінніх раутів, Лобанов-Ростовський, тонкий цінитель театрального мистецтва, скаже Котляревському: “У вас, добродію, талант, і, якщо б ви не були тим, чим ви є, то слід було б віддати свої здібності на вівтар високого мистецтва Мельпомени...” Подякувавши за добре слово, Іван Петрович відповів: таланту за собою не помічав, він лише любитель, та й годі. “Такому любителеві ходити, мислю, у великих лицедіях, — сказав князь. — От побудуємо театр, бути вам в ньому найголовнішим”, — “Театр Полтаві не завадить, а хто в ньому буде головним — мабуть, не так і важливо...”
Між тим, дія вистави продовжувалась.
Розкоханий на казенних харчах, бургомістр так реготав, що бідолазі стало погано і довелось мало не виносити його на свіже повітря, щоб віддихався. Дочка князя сміялася до сліз. Сам же правитель, дивлячись на свою одиначку, ледве стримувався, щоб не наслідувати їй. Був задоволений, що приїхав і привіз родину: як-не-як, а розвага, а коли бути чесним до кінця, то гімназичний спектакль зовсім непоганий, не соромно показати його і на професійній сцені. Князь час від часу підносив до очей надмуханий носовик, пригладжував вуса. Княгиня ж щоразу, коли Скотинін, викотивши очі, доводив своє право на Софію, у безгучному реготі прихилялась до чоловікового плеча.
— Ох, уморив, окаянний, — говорила, трохи відсапавшись, — так і захворати недовго.
Один лише Тутолмін, що далі розвивалася дія, то більше хмарилось його обличчя: над ким сміємось? Над поміщицею, спадковою дворянкою? Чи не гріх? Але дивлячись на генерал-губернатора, і сам діставав хустину, щоб витерти набіглу сльозу. Поглядаючи на Тутолміна, посміхався і поліцмейстер — молодий ще офіцер із зіркою на новому мундирі, щоправда, сміх його був стриманим, а очі... зоставались холодними.
На перерві між першою і другою дією Тутолмін запросив до себе Огнєва. Директор церемонно вклонився і сів у вільне крісло, поліцмейстер теж підійшов.
— Вас, мій дорогий раднику, можна поздоровити, — губернатор примружив почервонілі очі. — Лицедії чудові, добре, якщо і вчаться не гірше. Як ви гадаєте, пане Савельєв? — звернувся до поліцмейстера. Той поштиво схилив розчесану на проділ голову:
— Так, ваше превосходительство... У мене, з вашого дозволу, одне запитання до пана Огнєва. Скажіть, Іване Дмитровичу, де она п'єса друкувалась? В часописах

читати