Завантажити

зазирає сам Іван Петрович, постоїть біля Михайла, спитає, як ідуть справи, почитає разом з ним якийсь уривок, потім подивиться на його письмо, вкаже на якусь помилку, похвалить:
— А в тебе. Мишо, успіхи... Дивись, ще й Тараса обскачеш... І мене, мою сивину, не осоромиш...
Останні слова почув всюдисущий Діонісій, який теж часто заглядав в цю кімнату, а того разу; коли почув ці слова, зазирнув, думаючи, що доглядач вже пішов додому... “Похвались, ану — погляну”, — іншим разом питав Діонісій. І Миша показував, що написав. Діонісій тільки усміхався, ховав усмішку. Коли чергував Капітонич, він теж заходив, щоб, чого доброго, Михайло не засів з арифметикою, а побільше читав латинь.
Так віднині і повелось: після уроків, повечерявши, Михайло відправлявся у кімнату доглядача, сідав у куточку за старим столом, принесеним для цього Капітоничем з підвалу, і приступав до уроків. Тут ніхто не заважав, він же любив працювати, щоб було тихо і ніхто не вертівся перед очима.
Не минуло відтак і тижня, як Остроградський почав вчити напам'ять вірші римських поетів, завчав нудні граматичні правила, а поскільки на пам'ять свою він не жалівся, то незабаром вивчив стільки сторінок підручника, скільки іншому і за півроку не встигнути.
Якось одного разу у своє чергування Діонісій за звичаєм зазирнув у спальню перевірити, чи всі вже в постелях. Прочинивши двері, побачив, на його погляд, непорядок: у дальньому кутку, біля свічки, закрившись розгорнутою великою книгою, сидів Остроградський. Чулось бурмотіння, яке, правда, нікому не заважало, у спальні всі спали. Все було як слід і все-таки Діонісій вважав, що Михайло порушує порядок, він підійшов і на мигах попросив загасити свічу і лягати... Остроградський похитав головою, тінь сторожко горбатилась на протилежній стіні:
— Не можу.
— Чому?
— Не прочитав ще.
— А що читаєш?
— Публія Вергілія Марона.
— Он як... А хто обіцяв уроків Квятковського Не вчити? — дозволив собі пожартувати Діонісій.
Глянувши спідлоба на чергового, Остроградський без тіні образи пояснив:
— Як ви не розумієте? То ж були уроки “апостола Павла”, а нині мене вчить сам Іван Петрович. — Мишко відкусив кінчик нігтя на великому пальці і тихіше, щоб не розбудити когось із товаришів, додав: — Коли б ви хоч єдиний раз послухали, як Іван Петрович .розповідає, то й самі б сіли за підручник. — Поправив фітіль усвічці. А крім того, він за мене поручився...
Діоніс.ій, нічого більше не сказавши, тихенько, навшпиньках, вийшов із спальні. У дверях обернувся:
— Але ж не довго, спати треба.
— Добре, я не довго.
Десь у душі колишній семінарист, який знайшов своє покликання саме тут, у пансіоні, по-доброму позаздрив своєму начальству: чим Іван Петрович зумів полонити їх, їжакуватих, упертих, невгамовних отроків — не дітей вже і не юнаків ще?
Ніколи, скільки пам'ятав себе Діонісій, доглядач не підвищував голосу на вихованця, хоч іноді той і заслуговував, не сердився, у всякому разі, виду не показував, а вони слухають його, люблять, ніби рідного батька, з усякою справою біжать тільки до нього, з нетерпінням чекають із кожної поїздки, виглядають, коли запізнюється на службу. Його слово для них — святиня, все, що він просить чи наказує, вони зроблять, причому з радістю, ніби він обдарував їх чимось, попросивши виконати його прохання.
Ось Остроградського умовив: сидить нині і завчає напам'ять правила граматичні, носиться з тією латиною, як дурень з торбою, а тиждень тому не токмо дивитись, плюнуть на латинь не схотів би. Доглядач знайшов доріжку до його серця, і тепер — гляди ж ти! — без нагадування, навіть з охотою цей нелегкий горішок вчить римлян і сидить над ними, поки силою спати не вкладеш.
Мабуть, недаремно Іван Петрович поручився перед вчительською радою, перед директором — Остроградського переведуть-таки в старший клас, а Квятковського, як дізнається, родимець ухопить, і заслужено. В успіхах Остроградського знову ж таки винен доглядач, а сам про це він слова ніде не скаже, ніби так і мусить бути...
Хвала долі, що служити доводиться під началом пана капітана, три роки минули, як три дні. І все тому, що й він, раб-божий Діонісій, має серце, яке повниться теплом при одному імені доглядача, іноді здається: пішов би за нього у вогонь і воду — нехай би сказав... Спасибі дядькові, що влаштував його сюди, для цього ходив до самого Огнєва, просив, і той не відмовив.
27
Що б не трапилось, навіть при повній зайнятості, все одно після уроків Тарас вмощувався десь у куточку, подалі від хлопців, зайнятих грою у “хлюста”, і писав матінці.
Листів його у Золотоноші чекали. Та бувало — особливо взимку, коли завірюха завіє, або навесні, під час розливу річок та ручаїв, коли ні проїхати, ні пройти — пошта затримувалась. Хвилюючись від невідомості, Марія Василівна мало не щодня посилала до поштмейстера довідатись, чи доставили пошту, чи не потрібна поміч: може,

читати