Завантажити

коней підмінити чи фурмана прислати?
Коли ж хуртовина вщухала чи спадали паводкові води, пошта, нарешті, доставлялась, і з нею два, а то й три листи зразу. І всі від Тараса, з Полтави. В зв'язку з такою подією Золотоноша вступала в полосу свят, ніяким календарем не передбачених.
Увесь дім пані Семикоп ставав світлішим і просторішим. Вся челядь одержувала, ніби на Великдень, по добрій чарці горілки, а роботи, які б нагальні не були, у всьому маєтку відмінялися, всі прохання і скарги того ж дня задовольнялись. Перехожих, які випадково стукалися до двору пані Семикоп, запрошували на трапезу, ще й на дорогу давали: нехай і подорожні розділять з господинею дому душевну радість.
Тарас жалів матінку. В останні три роки вона часто хворіла і, захворівши, нікого, крім Софійки, своєї годованки, до себе не допускала, навіть управителя. Залишаючись з Софійкою наодинці, цілими днями читала своїх улюблених авторів і лікувалася цілющими травами, про які вичитала одного разу у старовинній фармакопеї, випадково знайденій у книгах, звалених у темній кімнаті поряд з бібліотекою покійного чоловіка.
Трави, однак, мало допомагали, і в один який-небудь весняний тихий ранок подавалась дорожня карета, і пані, у супроводі тієї ж Софійки, їхала на води, частіше в знаменитий Карлсбад.
Місяців два, а то й три її не було вдома. Все життя в маєтку завмирало, дім поринав у сонну тишу. А потім несподівано, без всякого попередження Марія Василівна поверталась надзвичайно жвава, весела і помолоділа. В перші кілька тижнів після повернення невтомно займалась господарством, під її доглядом весь будинок мили й чистили, сама, своєю рукою писала ділові папери, перевіряла рахунки, писала також і листи: сусідам, Тарасові в Полтаву, а також і випадковим знайомим.
Але все минає. Минає і гарний настрій. Якийсь час згодом діловий запал спадав, папери вже не цікавили. Закрившись, пані Семикоп знову багато читала, шукаючи забуття в чужих історіях. Та ніщо не задовольняло, в тому числі і книги, яких в бібліотеці золотоніської поміщиці, успадкованій, як і весь маєток, після смерті чоловіка, налічувалось кілька тисяч, і серед них велике зібрання кращих авторів того часу, причому не лише вітчизняних, але й французьких, англійських, німецьких, стародавніх греків і римлян.
В такі дні з особливим нетерпінням чекала листів з Полтави. Одержавши їх, нарешті багато разів перечитувала, за кожним словом шукала інший зміст, хоча розуміла: Тарас не буде хитрувати, і все ж непокоїла думка: а раптом захворів, простудився, лежить у гарячці, а писав для того, щоб її не тривожити, і, можливо, навіть під чиюсь підказку.
Про себе Тарас писав дуже мало: “живий-здоровий” — і все. А про товаришів та учителів — в кожному листі. Особливо часто згадував доглядача і його помічників. Спершу він, Тарас, побоювався Івана Петровича, а виявилось: він добрий, простий, без причини не зобидить. Коли потрібно, допоможе, порадить, як краще підготуватись до уроків, перевірить, чи вчасно і ситно поїв, в якому стані одежа і взуття. Коли хто захворів, лікаря покличе, сам ходить за хворим... “Ти б, матінко, сама його полюбила”, — писав Тарас майже в кожному листі і пояснював чому: “В Полтаві нема людини, яка б не знала Івана Петровича. Він готовий всім допомогти, особливо бідному сироті чи скривдженому. До цього часу він одержує листи від вихованців, які тепер вже вчаться у військових школах, університетах, а один, Мокрицький, — його мали вигнати за погані успіхи з латині, а пан доглядач не дав — тепер в академії, в самому Санкт-Петербурзі, на живописця вчиться...”
В одному із листів Тарас писав щось зовсім незрозуміле: “Я, матінко, тепер лицедій, сиріч, на театрі граю, буду зображати стару поміщицю. Пан доглядач кожен вечір показує, як ходити по сцені та як сідати і грати. А п’єса дуже смішна. Коли в перший раз читали, мало не померли зо сміху, Миколка Ге так реготав, що в нього живіт два дні болів. Писати про все довго, а коли приїду, то розповім. Мені тут дуже добре, а за вами все одно нудьгую. Були бви тут поблизу, то приїхав би...”
Марія Василівна розхвилювалась: Тарас — лицедій? Цього не вистачало! А коли ж він вчиться? Проте сам Іван Дмитрович Огнєв в одному з листів на її запитання подякував за Тараса: “...відмінних знань отрок... і вихований. Дякую, матінко! З такими вихованцями працювати — горя не знати...”
Огнєв дякував, а вона думала: не за тією адресою подяка. Тільки колишній її учитель, а нині доглядач пансіону, заслужив її. Він приохотив Тараса до навчання, а от зараз ще й театром зацікавив, хлопець ніби вдруге народився, а то ж було нудився, місця собі не знаходив. Коли ж і чим зуміє вона довести учителеві свою вдячність?.. Вчини всевишній чудо і постав її на місце Тараса — не було б, здається, щасливішої в цілім світі людини. Але що зробиш — на цьому світі чудес не буває...
Не раз бралася писати йому самому і кожного разу відкладала. І все ж не втрималась, написала коротеньку листівку,

читати