Завантажити

Василівна поспішала, ніби вдома чекали її невідкладні справи. Вже на веранді гукнула прикажчикові, хоч він стояв тут-таки, на нижній приступці:
— Я передумала... Готуй карету негайно, виїжджаємо після сніданку.
Молодий прикажчик ще нижче схилив голову:
— Слухаю, пані.
Дорожню карету, запряжену четвериком, подали до головного під'їзду зразу ж, як було наказано, після сніданку. Софійка разом з покоївкою поспіхом зібрала баули і кошики.
Марія Василівна, стоячи в кареті, віддавала останні розпорядження прикажчикові, попередила, що вдома буде не раніше, як через тижнів два, а може, і три. Він уважно слухав, щоб все запам'ятати, і не осмілювався запитати, куди так спішно від'їздить паніматка, вона ж вважала, що нікому про те знати не слід. Тільки в кареті, ніби відповідаючи на німі запитання Софійки, сказала:
— До Тараса, в Полтаву, їдемо... Чує серце, захворів, лист тривожний.
— І справді, — підтакнула вихованка; на її блідому обличчі, у великих темних очах ні подиву, ні замішання: якщо пані наказала — то так і треба.
Марія Василівна, прихилившись до віконця, стежила за перелісками, що відпливали кудись убік від дороги, за хуторами, які приліпились під узгір'ям, придорожніми кущами і деревами, вже убраними ніжним, тремтливим на теплому вітрі, листям. Кілька разів, коли фурман — двірський дядько Грицько — намагався дати коням перепочинок і переводив їх на розмірений крок, вона стукала, щоб поспішав, не думав абияк тягтися. Не звертала уваги, кола важка карета хилилась на укосах, готова перекинутись. Вихованка мимохіть скрикувала, в очах крижанів острах, а паніматці хоч би що: потираючи забите місце, різким стуком у віконце нагадувала фурманові, щоб не оглядався на всі боки, а гнав швидше.
В Майорщині, першому селі після Золотоноші, належало години дві-три спочити, але Марія Василівна із карети не вийшла, дозволила лише погодувати коней і зажадала негайно їхати далі. Незадоволений фурман бурчав у пишні вуса, обронив щось про ті кози, з якими люди, що при своєму розумі, на торг не поспішають, але заперечувати не посмів, нашвидку погодував коней, перевірив упряж і був готовий рушати.
Пізнім вечором карета вдови Семикоп зупинилась у Драбові біля приземкуватого, критого очеретом, будинку, що належав вдові поручика Більського — Серафимі Петрівні. На її чималому подвір'ї завжди знаходилось місце проїжджаючому. Для того, хто схотів би заночувати, була готова і окрема кімната, і склянка гарячого чаю, а для охочого — і лазня з парнею. Іншим разом Марія Василівна ні від чого не відмовилась би, тим більше, що поручиця доводилась їй старовинною приятелькою. Ще юною, живучи у покійного дядечка Голубовича, Маша не раз гостювала у молодої тітки Серафими, привозила їй якось список “Енеїди” і, живучи тут, траплялось, тижнями разом з нею переписувала той список, читала його довгими зимовими вечорами. Що стосується Софійки, то остання доводилась рідною племінницею пані Більській, зрозуміло, теж була б не проти побути хоч би один вечір зі своєю тіточкою, двоюрідними сестрами-близнятами. Але Марія Василівна, ледве карета вийшла з-під критих воріт і спинилась посеред двору, попередила фурмана, щоб не розраховував на нічліг, а про баню і говорити нічого, а тому, щоб не розпрягав, а дав би коням вівса, самі ж вони повечеряють чим бог послав, і — в дорогу, більш тривалий відпочинок — вона надіється — буде пізніше, на місці, коли приїдуть.
— Та я ще нічого, ваша милість, а от коні... — заїкнувся Грицько, але, зустрівши холодний погляд паніматки, безнадійно махнув рукою: мовляв, ваша воля, а моя хата скраю, і пішов відв'язувати мішок з вівсом, зняв і дерев'яне відерце, що бовталося в задку карети.
Серафима Петрівна — моложава і повна жінка — зраділа несподіваним гостям. Вона ще не вкладалась, але була вже в нічному очіпку і довгій сорочці. Побачивши, хто приїхав, вона тут же наказала куховарці, щоб разом з покоївкою підготували стіл, принесли сякі-такі закуски, трохи і вишневої наливки, і тернівки, і слив'янки, просила дорогих гостей хоч заночувати, коли не можна лишитись на тиждень-другий, давно ж не бачились, вона до смерті скучила за милою Марійкою — “ти ніскілечки не змінилась, тільки ледь схудла”; і племінницю хотілось пригостити, он її “кози-дівки” ледве не танцюють, нетерпеливиться їм обцілувати дорогеньку сестрицю. Марія Василівна була невмолимою, пояснила, що цього разу не можна лишитись навіть на одну ніч, бо вкрай необхідно — сказала, не моргнувши оком, — якомога швидше бути в Полтаві. Для чого? Та ось наснилось минулої ночі, що чекають її там, погано начебто з Тарасом. Можливо, це комусь здасться дивним, але що зміниш, мила тітонько? Всі ми раби своїх звичок і примх.
Закусивши, трохи індичатиною з досить приперченою підливою і пирогом з яблуками та пухкими пампушками, Марія Василівна попрощалась з гостинною поручицею, тричі повторивши обіцянку на зворотному шляху погостювати побільше і відбула — від'їхала, незважаючи на

читати