Завантажити

підтвердили: латиніст слів на вітер не кидає.
Учительська рада, проваджувана з року в рік за місяць до екзаменів, протікала порівняно спокійно, поки доповідали математик Єфремов, історик, географ і статистик Рождественський, учитель російської словесності Бутков, німецької і французької мов Вельцин, Сплітстессер... Але ось дійшла черга Квятковського, йому чомусь далислово останньому, після законоучителя.
Павло Федорович спочатку мимрив собі під ніс, переконував — вкотре! — що латинь — предмет майже головний що без нього на поріг університету і не потикайся, говорив неголосно, довго і нудно, вичитував прізвища вихованців, розповідав, як хто з них займався у минулому півріччі і що можна чекати на річному екзамені від кожного. Та ось він назвав прізвище Остроградського — і обличчя латиніста мимохіть спотворилось, пішло бурими плямами:
— Цей, з дозволу сказати, гімназист, можливо, і буде знаменитим лицедієм, але латинь — мову древніх римлян — він не знає і, думаю, ніколи не знатиме, поелику уроків не вчить, класи відвідує рідко, одержав три одиниці в останній тиждень. Я, панове, більше терпіти не можу. Я попереджував, але мене не слухали. Тепер — результат. — Квятковський вже не кричав, говорив тихим, стомленим голосом. — В університет його і на поріг не пустять. Та що — університет! Я його з гімназії не випущу...
Латиніст був правий; Училищний комітет у Харкові виробив і розіслав всім гімназіям циркуляр “для неухильного керівництва”, в ньому вказувалось, що без глибокого знання латинської мови нічого й думати про закінчення гімназії і вступ у Харківський, нещодавно заснований Каразіним, університет, в якому, на зразок деяких європейських університетів, більшість предметів читалась латинською мовою. Ось чому такого виняткового значення надавалось викладанню мови древніх римлян в гімназіях.
— Я нарешті вимагаю виключення цього... лицедія! — закінчив Квятковський. Червоний, з розсипаним на лобі волоссям, він був невпізнанний. — Бо все одно я його не випущу з гімназії!..
Він сказав “лицедія” — і на лицях всіх присутніх з'явились усмішки: згадалась гра Михайла в ролі Митрофана, разюче вміння підлітка входити в роль, передавати тупість, лінощі і невігластво панича, але усмішки зразу ж і зів'яли — латиніст був правий: без знання латини його неможливо випустити з гімназії, а це неприємність не тільки гімназисту, але й директору (пиши пояснення в училищний комітет), зрозуміло, учителю радості теж ніякої. Отож, чи не простіше, щоб менше було клопоту потім, виключити вихованця зараз, до початку екзаменів?
Мовчання затягувалось. Огнєв не поспішав, нехай рада подумає, часу на роздуми досить, не завтра ще екзамени.
— Прошу, панове, висловитись, — запросив до розмови учителів Огнєв.
— А що говорити? — Законоучитель поглянув на директора, торкнувся хреста, що з'їхав набік, і додав: — Оний вихованець і закон божий знає слабо.
— Але ж знає? — Гострий ніс Єфремова клюнув у бік попа.
— Знає, та не відмінно.
Єфремов чмихнув мало не в обличчя отцю Георгію:
— А хто, скажіть, знає на відмінно? Може ви... самі?
— Одначе, мосьпане...
— Саме так, ваше преподобіє, — відрізав Єфремов. Насмішкуватий, він не терпів у мові законоучителя гладеньких слів, які потім обертались проти того чи того вихованця. — Ось так, — продовжував математик ще різкіше, відчуваючи на собі співчутливі погляди колег. — Вам не сором говорить таке? “Не відмінно”! Та хто знає свій предмет так, щоб смів сказати — відмінно?.. А Остроградський — хай буде вам відомо — математик. Справжній. Чи ви це внаєте?
— Не знаю і знати не хочу, бо головне — латина і закон божий. Го-лов-не! — Відрізав піп і надувся, як індик.
— Що ви пропонуєте? — спитав Огнєв математика. Єфремов швидко загорявся, але швидко і згасав. Він недоумкувате погля.нув на директора, ніби раптом став перед стіною.
— Коли б знати... Але, повторюю, математик...
— Він не знає латини, мосьпане, а це важливіше, ніж ваша математика, — заговорив Квятковський, — а тому я пропоную...
— Почекайте, — перебив латиніста Бутков, — не так швидко... І не так різко. — Він почервонів, розуміючи слабість своєї сентенції, яка, по суті, нічого не значила.
— Виключить, поки... не пізно, — твердив Квятковський.
— Одсікти, — прогув, віддихавшись від недавнього нападу Єфремова, піп, — яко сказано: те, що заважає, повинно бути одсічено. Іншим — в науку.
В кабінеті запала напружена тиша. Чути було, як б'ється об скло у вікні зальотний джміль; розпустивши зелене листя, крізь яке проглядало травневе сонце, тяглась до вікна яблунева гілка; простукала вулицею окованим ходом швидка прольотка. Але ніщо не могло відволікти уваги присутніх у кабінеті від питання: як бути? Виключить Остроградського, послухати латиніста, чи залишити, прислухавшись до слів математика, який твердить, що Михайло — математик, справжній, а не який-небудь? Як же бути? І латину треба

читати