Завантажити

а по хвилі — задавлений хлоп'ячий крик. Огнєв, наче нічого не сталось, нахилився до розкритої шухляди, підніс до очей якийсь папірець. Крик у сусідній кімнаті повторився, тоді Котляревський, не вагаючись, не питаючи дозволу у директора, вибіг з кабінету і рішуче попрямував коридором. Переступивши поріг класу, остовпів.
На широкій лаві під вікном, охопивши руками голову, оголений до пояса, лежав Миколка Ге — кращий гімназист і актор пансіонного театру. Він, як видно, щось не довчив, або перевчив, або просто не так чітко відповів учителеві і тепер змушений був за це розплачуватись дорогою ціною.
Біля Миколки з довгою гнучкою лозиною в руках стояв Квятковський, у розстебнутому сюртуці, простоволосий, топтався біля лави і хрипів:
— Вдругорядь вчитимеш до кінця, пан лицедій... Одержуй.
З кожним ударом Ге здригався всім тілом, спробував ухилитись, сповзав на підлогу, але чіпка рука наставника знову кидала його на лаву.
— Стійте! — Не пам'ятаючи себе, ледве чутно проказав Іван Петрович, кричати не міг, відчував: коли закричить, буде далеко чути, і хто зна, як би тоді повівся з латиністом.
— Стійте! — повторив голосніше і так твердо і жорстко, що Квятковський, хоча і був до краю розлючений, вкляк на місці і цим скористався доглядач, висмикнув з руки екзекутора лозину і відкинув у куток.
Погляди їх зустрілись. Вони стояли один перед одним — огрядний з короткою шиєю учитель і високий, стрункий — доглядач. Обличчя учителя червоне, палаюче, а доглядача, навпаки, — бліде, заніміле. Хотілось тут же, при учнях, кинути в обличчя екзекутора слово відрази і гніву, воно так і рвалось, але він стримався, підвів з лави Миколку і підштовхнув:
— Йди...
Той, підтримуючи однією рукою сповзаючі штанці, другою розмазував по обличчю сльози і ледве плентався поміж столів до свого місця. Весь клас при появі доглядача схопився на ноги і продовжував стояти, не сідав, хоча доглядач кілька разів кивнув: “сідайте!”. Учні були схвильовані: і Остроградський, і Тарас (у нього в очах бриніли сльози), і Кир'яков, і всі останні... Вони стежили за кожним рухом доглядача і, здавалося, були готові кинутись йому на поміч, варто було подати знак. Все це відчувалось у гарячих поглядах, у поривчастому диханні. Доглядач розумів це і, взявши себе в руки, спокійно, наскільки можна було бути спокійним, звелів:
— Сідайте... Потім, звертаючись до учителя, сказав:
— Ходімте до пана директора. Кликав. А ви, — повернувся до класу, — працюйте... І щоб тихо було.
Якби Іван Петрович бачив, з якою любов'ю дивилися на нього вихованці, якими вдячними поглядами проводжали, він би, можливо, і запишався. Та цього він не бачив, був заклопотаний іншим: не відкладаючи, хотів говорити з латиністом, і, звичайно, не в класі, при учнях, а в кабінеті директора, там, в кабінеті, кинути йому в обличчя все, що він про нього думає.
Разом зайшли до Огнєва. Розуміючи, що розмова має відбутися мало приємна, директор хотів було покластися на невідкладні справи і піти, та, не давши йому кроку ступнути, Іван Петрович заговорив гаряче і схвильовано:
— Пане директор, як доглядач довіреного мені пансіону, скажу, зобов'язаний сказати: в гімназії відбуваються ганебні екзекуції над дітьми. Ми про це вже говорили і не раз. Але розмови лишились поки що розмовами. Доки ж це відбуватиметься? — Огнєв і Квятковський мовчали, останній важко відсапуючись. Котляревський, сповнений гніву і обурення, продовжував: — Якщо хоч раз ще подібне повториться — я був свідком такого у класі Павла Федоровича, — то змушений буду повідомити батьків: нехай забирають дітей додому або переводять в інше місце. Ца насамперед. А потім — писатиму в училищний комітет, хоч, правду кажучи, робити це не хотілось.
У кожному слові доглядача — невимовний біль, тому слухати його і залишатись байдужим не міг навіть завжди сухуватий, дещо офіційний, сповнений власної гідності, статський радник Огнєв.
— Ви чули, добродію? — промовив нарешті Огнєв, звертаючись до латиніста. Той наче подавився, гикнув, витер рясний піт з чола і, ступнувши до директорського столу ближче, уперся поглядом в зелене сукно:
— Ви... ви дозволяєте втручатись в мої уроки? По якому праву? — Голос його наростав, переходив на клекіт. — Двадцять років служу на освітній ниві — і нічого. А коли доводиться декого із учнів іноді і приструнити, так хіба ж я один? Та... від лози ніхто ще не вмирав!
— І це говорите ви — вчитель, вихователь юнацтва? — Спалахнув був Котляревський і заговорив тихіше: — Як на мене, добродію, вам би зручніше служити на зборні, там кожного дня, скільки завгодно душі вашій, дерли б з людей шкіру.
— Це занадто! — верескнув латиніст. — Як смієте?
— Смію. А щодо “занадто”, то коли б вашого сина отак, як ви сьогодні, цього бідолагу Миколу Ге різками?.. І чого ж ви цим досягли? Тепер він, завдяки вашим старанням, і зовсім перестане вчити латинь.
— Злякали... Я вчу тих, хто вчиться.

читати