Завантажити

підборіддя, високе чоло, де-не-де помережане зморшками, смаглявість — все лишилось, і очі ті самі — уважні, добрі, з лукавинкою у глибині, правда, ледве помітною, але лукавинка була, вона знала її і раніше, і, ледве поглянувши на нього, зразу -побачила її, відшукала, як щось потаємне, тільки їй знайоме. Боже, вона віддала б усе, тільки б прихилити до себе, до грудей, своїх цю сивувату голову, а він... він нехай би поклав свої руки їй на плечі, як колись в останню їх зустріч, і здригнулась — адже він і цілував її у солоні, розпухлі від сліз, губи. На мить прикрила очі — так гостро відчула пружне тепле торкання. Та це лиш привиділось, вже нічого нема, вони тут самі, він ось — за столом, не зводить з неї очей, помітив її погляд і, ніби схаменувшись, посунув їй чашку:
— Скільки минуло літ? — спитав і сам відповів: — Більше сімнадцяти.
— Невже? А ви... ви ось не змінились. Такий, як був.
— Що ви!.. Час, Машенько, владний. Він назвав її по імені, як тоді, в пору юності, і вона почервоніла і, ледь кокетуючи, по-жіночому хитрувато спитала:
— А я змінилась?
Не поспішав відповісти, неквапно помішував у чашці запахущий, на липовім цвіті настояний чай.
— Ви мовчите?
Він ледь помітно усміхнувся, задумливо поглянув на її схудле, але ще свіже обличчя, на пишне волосся, заплетене, як колись, косою.
— Для мене — ні!.. Не змінилась. Проте хтозна.
Марія пораділа відповіді, і щось їй водночас не сподобалось, мимохіть підібрала губи, все такі ж пухлі, ледь випнуті, поправила шаль на плечах. Жоден рух її не сховався від уважного ока учителя. Він розумів: перед ним сиділа жінка, яка знала собі ціну, і до того ж неймовірно багата, що ні в чому собі нині не відмовляє.
Він не глухий, і живе не за тридев'ять земель від Золотоноші. Не раз доходили чутки і в Полтаву про вдову Семикопа, і Тарас іноді розповідав, як живеться йому у названої матері... Люди в маєтку пані Семикоп, як і в сусідніх селах, стогнуть від непосильної роботи на панщині, на свою “добру паніматку”. Ким би він, колишній учитель, став, коли б доля привела його під один дах з нею? В кращому разі... нахлібником, яким можна поштуркувати, як кому заманеться. І, подумавши так, похолов.
Марія думала про інше. Вона прагнула зустрічі і нічого більше. Написала перша, а тепер і приїхала. Щоправда, був привід: тривога, посіяна листом сина. І, щоб розвіяти підозру вчителя, сказала про цей лист. І тут же додала, що вдячна йому за сина, її приймака. Незабаром він закінчить гімназію, поїде, щоб продовжити навчання, але ні Тарас, ні вона не забудуть, що він зробив для них.
Вона говорила про Тараса, а погляд говорив інше: їхала, тряслась по розбитих шляхах губернії насамперед заради нього, Івана Петровича. Всі ці роки пам'ятала лише його, учителя. І вона ніскільки не змінилась. Була заміжня, та хіба ж пан Семикоп став її чоловіком? Ніколи не був і не був би... Роки, правда, віддалили їх — учителя і його ученицю, — та хіба ж вони не зрозуміють один одного? Можливо, варто йому приїхати в Золотоношу, до неї? А як це зробити? Та й чи поїде він? Зважилась і спитала. А він, подумавши, відповів, з радістю приїхав би, та зараз не зможе: тривають екзамени, а після них мусить готувати пансіон до нового навчального року, треба побути і з матір'ю, вона все одна і одна, і... працювати час. Він не все зробив, що колись думав, конче нині потрібно закінчити. Пізніше — може, по осені — він і приїде...
Ні, думала, у нього хтось є, якась жінка, так одного разу їй говорили “добрі люди”. А коли навіть так, то що ж тут дивного? Він — мужчина і нікому нічим не зобов'язаний, він, врешті, одинокий. Ах, про що вона думає? А ревність, як хробак, точила серце, не давала спокою. Хто ж вона, та щаслива?..
Їй стало раптом невимовне журно:
— Скільки років не бачились, а зустрілись — і нема про що говорити. Чи не дивно?
— Справедливо... Хоча, якщо подумати, жили ми в один і разом з тим не в один час. Хіба ж про все розкажеш, та зразу отак?
— Я знаю, як ви жили, — вирвалось у неї, в тоні прозвучав докір, і Котляревський це відчув. А вона продовжувала вже іншим тоном, м'яким, співчутливо:
— Набідувались, знаю. І все-таки жили ви гарно, а я, певно, погано. Безцільно роз'їжджала по світу, кидала на вітер чоловікові статки.
— Це теж... заняття. Світ бачити — що може бути цікавішим?
— Жартуєте?
— Що ви! І не думайте про це. Мені теж невесело, як і вам, повірте.... Але що зробиш? Є речі, які сильніші від нас.
— Не вірю! Не може бути! — Майже крикнула, і тихіше, близько нахилившись до нього: — А ви спробуйте. Спробуйте! — Стискуючи перед собою руки, стишуючи тим самим шумне дихання, що розпирало груди, заговорила ще тихіше: — Іване Петровичу, дорогий мій! Повірте, я всі ці роки не жила... Я знаю, що зробила щось непоправне, та я злякалась тоді і не послухала вас... Але ж... але ж я була зовсім молода, дівчисько, нічого не розуміла... А тепер, тепер я

читати