Завантажити

його, як і кожного полтавця, все, щo стосується рідного міста, теж турбує. А до кого ж, як не до благодійниці, якою вважає їх сіятельство Варвару Олексіївну, він може звернутись у першу чергу? Зрозуміло, тільки до неї. Що ж його турбує? А ось що. Театр незабаром має відкритися, але хто гратиме? Невже заіжджі лицедії? їх гастролі, звісно, триватимуть місяць-два, а потім знову театр пустуватиме. Для чого ж будували, надіялись? Невже Полтава не достойна свого театру зі своєю трупою? Невже ж забута її історія? Великих мужів подвиги в ім'я ратної слави Росії теж, мабуть, забуті?
Іван Петрович говорив неголосно, на перший погляд навіть спокійно, та слухати його і не хвилюватись було неможливо, в кожному слові проривалась гіркота і біль, словом своїм і поглядом він звертався до серця і розуму, і тому, слухаючи його, не можна було лишатись байдужим. Він не помітив, як на порозі будуара з'явилась Варенька з маленькою тацею в руках. Застигла, слухаючи гостя, і від бажання все почути майже не дихала, тільки великі сірі очі сяяли незвичайно на її рухливому тонкому личку.
Помітивши молодшу Варвару, Іван Петрович урвав мову — для чого дівчинці знати клопоти дорослих?
— Ах! — вигукнула Варенька і впустила тацю, дві склянки і маленький кофейник покотилися, подзвонюючи, по килиму. Кофей пролився.
— Що ж це? Говорила тобі — нехай дівки... Від безділля вони, либонь, вже пухнути стали.
— Я ненароком... Заслухалась — і ось... Але я теж...
— За театр? Ну, звичайно ж... Одначе, скажи тамі нехай приберуть та принесуть нам свіжого.
— Я сама. — Варенька швидко прибрала з килима.
— Знову?
Дівчина не відповіла і випурхнула з будуара, а Іван Петрович з княгинею лишились самі. Він чекав її слова, нетерпляче посмикував лівий манжет сорочки, ризикуючи відірвати його зовсім. Княгиня скоса поглянула на себе в свічадо: зачіска їй сьогодні самій подобалась, локон укладено до локона, і обличчя після випитого кофею стало білішим, лише під очима лежала глибока синява, та вона не псувала обличчя, навпаки — підкреслювала його свіжість.
На пухнастому перському килимі лежала велика сонячна пляма, за вікном розщебеталися ранні птахи. Гарний ранок сьогодні, і перший відвідувач — як провісник добра і радості на цілий день. З майором взагалі цікаво зустрічатись, людина він порівняно немолода, а говорити з ним приємно, про що б не почала — розмову підтримає. І якщо клопочеться, то не про себе, завжди про інших. Як відмовиш? Ось і зараз його турбує театр. Ну і що? Звичайна річ. Чого б, справді, не запросити комедіантів? Нехай грають. А людині буде приємність, та й не тільки їй самій. Тоді, без сумніву, життя в тихому, неначе закинутому на край світу місті стане жвавішим. Ні, щось, мабуть, треба зробити для майора, і вона прихильно посміхнулась:
— Що ж пропонуєте? Мабуть, вже щось надумали? Адже ви, добродію, вигадник, знаю. Поставив мені задачку, а відповідь готову має, вихід десь і відшукав. Чи не так? Не мовчіть же, говоріть.
— Вихід, ваше сіятельство, — по хвилі мовив Котляревський, — лише один: мати в Полтаві свою власну трупу.
Княгиня похитала головою, її зачіска важко колихнулась, ладна зламатись.
— Одначе, де ви її візьмете в Полтаві? Подумайте самі. Надіюсь, ви не запропонуєте своїх вихованців у лицедії?
Іван Петрович, відчувши в словах, у самому тоні княгині розуміння його турбот, підбадьорився і підіграв їй;
— А що? Мої вихованці могли б, з часом, зрозуміло, і сцену прикрасити, і не лише нашу, полтавську. Та коли серйозно, ваше сіятельство, то... я мав попередню розмову з деякими артистами харківської трупи.
— І що ж? Вони згодні лишити свій Харків і переїхати до нашого села?
— Полтава, ваше сіятельство, ви знаєте самі — не гірша Харкова, до того ж місто наше — центр величезного краю... А щодо розмови, то мушу сказати: не маючи повноважень, я нічого певного не запропонував, одначе настрій їх знаю, вони хоч сьогодні готові розпрощатися з паном Штейном.
— А ви швидкий, як я подивлюся... Проте не осуджую, помилуй боже, навпаки, схвалюю ваші кроки. Інакше, мабуть, нічого не мати... Мене ж поки що одно спиняє: не знаю, що скаже Микола Григорович... Він зараз стомився, дорога була виснажлива.
— І все ж поговоріть з їх сіятельством. Уклінно прошу про це. Всі шанувальники театру благословлятимуть вас вічно і лишаться вашими боржниками Театр Полтаві вкрай потрібен. А щодо лицедіїв, то ми знайдемо їх, якщо не в Харкові, то в іншому місті, але, запевняю вас, знайдемо.
— Припускаю таку можливість... Та виникають інші обставини. Хто ж стане директором оного театру? На цій посаді, мабуть, не кожен зуміє. Людині треба дещо знати.
— Саме так, ваше сіятельство, — підхопив Іван Петрович. — Ця людина мусить, насамперед, розуміти і цінувати труд лицедіїв, пектися про театр, як про власний дім. Повинен і сцену знати не гірше актора.
— Згодна, — загадково усміхнулась княгиня. — Між

читати