Завантажити

всілякі комедії. А знаєш ти, хто тут головний? Не знаєш. Наш пан доглядач головний тут — ось хто! А ми для нього сил не пожалієм, бо на дурне діло він не покличе. Проте він нас і не кликав, самі прийшли, а ти найнятий — а таке базікаєш.
Прийшлий з Кременчука тесля проймався повагою до “головного”, старався не осоромитись перед полтавцями і, здається, незабаром своєю роботою заслужив їх мовчазне схвалення.
Підлогу на сцені переслали за двоє діб, хоча для цього довелося працювати і при свічках; не помічені сучки та закрайки почистили вже при денному світлі. Третього дня, коли на сцену піднявся директор, підлога блискотіла — чиста, біла, гладка, як дзеркало.
Потім обклеїли вікна. Найняті жінки, впоралися з цим в один день. Тепер вже, либонь, можна було і зимувати: з вікон і дверей не тягло, теплий дух збирався в залі і пахло в ньому смолистим деревом та свіжою побілкою.
Значно довше довелось повозитися з завісою, справа-бо виявилась дещо складнішою, ніж обклейка вікон. Закуплений Імберхом у гостиному ряду матеріал для завіси не годився; для мандрівної трупи ще і зійшов би, але неможливо було допустити, щоб на сцені свого театру — першого в Полтаві, далебі і на всій Україні — висіла вилиняла ганчірка.
Згадавши, як одного разу графиня Розумовська допомогла заготовити дровець на зиму, в свічках не відмовила, Котляревський звернувся до неї. Хотілось йому, щоб двірські дівчата — уславлені майстрині-вишивальниці — виготовили завісу для театру. Та цього разу графиня чемно відмовила: дівчата її зайняті пильною роботою, готують вишивки для продажу заїжджим французьким негоціантам.
Отож хочеш не хочеш, а довелося передати замовлення старшині кравецького цеху старому майстру Антону Цимі. Котляревський знав його як людину слова і чесну, не раз шив у нього, і завжди лишався задоволений роботою. Тепер потрібно було просити його про завісу, роботу складну і незвичну. Розповівши майстрові про свій задум, намалював і схему завіси, висловив побажання, якою б він хотів її бачити. Цима довго роздивлявся малюнок, м'яв і тер у руці матерію, потім міряв її своїм аршином, перепитував, який розмір сцени, знову міряв і, нарешті, сказав:
— Чув я, що завіса вам швидко потрібна.
— Правильно чули.
— Так, — підкрутив сивого вуса старий. — Коли так, то за чотири дні впораємось.
— А за три дні не можна?
— Малувате. Чотири дні — і буде готово
Майстер Цима дотримав слова. В кінці четвертого дня разом зі старшим сином — таким же крутоплечим, як і сам, — він приніс готову завісу. Розгорнули її в залі. Сонце ще не зайшло зовсім, і останні промені його лягли на розшите полотно, воно засяяло, заіскрилося всіма квітами, які тільки могли рости на приворсклянських луках. Котляревський і робітники-маляри, що затримались у театрі, якийсь час оніміло дивились на це чудо. По центру золотистого полотна красувався герб Полтави, а все його поле всіяли квіти, краї ж прикрашав місцевий, полтавський тобто, орнамент.
— Пане Цима, чи знаєте, що ви створили? Такій роботі ціни нема... І коли встигли! — Котляревський схвильовано потискував руки майстру і його синові. Вони ж поводились стримано, нічого не відповідали, лише старий ледь помітно посміхався в довгі обкурені вуса. Потім сказав:
— Та старалися. Дочки мої і невістки зі старою не спали три ночі, та і я з синами. От і впорались. Сказати вам, пане Котляревський, правду? Вдячний вам, що замовили мені таку роботу. Завіса для театру — то ж обличчя міста. Чи не так?..
— Так, пане Цима! І спасибі вам сердечне за це! Всій вашій сім'ї!.. Скажіть же, скільки вам винні? Все заплатимо до копійки.
— Ні, пане Котляревський, нічого не візьму. От хіба що за нитки та шовк заплатіть дещицю. Ото і все. І прощавайте! Еге, мало не забув. Коли почнуться лицедійства, то не відмовте прийти, подивитись.
— Обов'язково! Приходьте всією сім'єю.
Довго дивився Іван Петрович, як старий майстер крокував по Театральній вулиці — повільно, поважно, а син ступав слідом, в одному кроці від батька. Зустрічні вклонялись їм, а майстер статечно, непоспіхом відповідав на поклони, не схиляючи сивої голови. Котляревський розумів старого: майстер пройнятий значимістю зробленого і гордий з того. Що ж, — заслужено.
Між тим, доля готувала директорові інші, мало приємні випробування, ніби їй мало було всього ним пережитого.
Почувши, що комедіанти приїжджають до Полтави на всю зиму, а можливо, і назавжди, деякі домовласники, з якими раніше домовлялись про аренду у них квартир для акторів, прийшли до театру, щоб заявити: вони відмовляються від контрактів. Першою прийшла вдова негоціанта, що мала поблизу гостиного ряду зовсім непоганий будинок. Причину своєї відмови пояснила так:
— Сина збираюсь женити.
— Але ж ви про це знали і раніше. Чи не так?
— Знала, та не відала, що ваші лицедії зимуватимуть. Прощавайте! — Вона не хотіла більше нічого слухати, ніякі умовляння не діяли,

читати