Завантажити

офіцерські еполети.
Бал продовжувався. Княгиня в таїні пишалася ним: адже це — її дітище, старанно підготовлене, розписане і пущене, як заведена машина. Все йшло як і належало. Вона — мати — була рада, що її Варенька щаслива, і тому дивними, мало не безглуздими здавались їй клопоти майора про якісь квартири для комедіантів. Боже мій, про що він клопочеться, коли театр готовий, і незабаром, буквально цими днями, засяють театральні вогні, і життя в глухій, закинутій від столиць і самого бога Полтаві виповниться чимось новим і значним.
Так і буде. Недаремно вона цього хотіла. Правда, в необхідності запросити лицедіїв її переконав все той же майор, проте, вона і сама знала, що це значить, і кілька разів говорила про це мужу. Справді, чим гірша Полтава від якогось там закуреного Харкова чи Курська, де, за чутками, були чи є якісь театральні трупи? Тепер ось і в Полтаві буде справжній театр: і приміщення, і актори, і нема жодної причини сумніватись, що все влаштується. Ну що тут такого, коли лицедіям нема де жити: не великі пани — поживуть і в казармі, варто їй повеліти, слово сказати. Сьогодні взагалі потрібно думати тільки про веселе, всі, отже, мусять бути безтурботними, бо це їх, Рєпніних, свято. І все ж княгиня, не дивлячись на майора, все ще милуючись дочкою, спитала:
— Чого раніше не сказали?
— До останнього часу нічого не знав. І раптом… все пішло шкереберть.
— Раптом?.. Однак дивіться: екосез закінчується, і зараз, думаю, оголосять вальс.
— Оркестр вгадує ваші бажання.
— Спробував би не вгадати... Не можу, однак, повірити, що ви досі нічого розумного не придумали.
— Майже нічого, хіба що...
— Продовжуйте.
— Зараз оголосять вальс, а ви його так любите.
— Продовжуйте... А танцювати ви підете зі мною. Надіюсь, не відмовите мені?
— З радістю... Але що продовжувати? Боюсь розгнівити вас.
— 3 якого часу ви стали такі боязкі?
— Як став директором театру. Всього боюсь. Одного разу мені стало відомо, що його збираються спалити, але бог милував.
— Спалити? Це що — жарт? Самі вигадали?
— Правду кажу... Та про це потім. А зараз... я думаю про поштамт. Приміщення поки порожнє, і коли б князь дозволив на місяць-два поселити там акторів — це був би вихід. А за цей час ми б щось придумали.
— Поштамт? — перепитала княгиня неуважно і раптом; — Повторіть, що ви сказали?
— Я розумію, це неможливо.
— А ви звідки знаєте про поштамт? — Княгиня лукаво поглянула на майора, махнула великим, як орлине крило, віялом, повне лице її — біле, без єдиної зморшки — осяяла раптова думка. — Кажіть же!
— Нічого не знаю... Просто пофантазував трошки. — І, ще не зовсім впевнний в успіху своєї місії, але відчувши в запитанні княгині, в самому тоні натяк на якусь надію, ледве чутно спитав: — Я помиляюсь?
Рєпніна загадково усміхнулась — як це вона могла робити, на щось натякаючи і нічого певного не обіцяючи, була рада, що й майор, здається, трохи повеселішав. Оркестр між тим заграв вальс, і княгиня спитала:
— Ви мене запросите чи, може, якусь іншу? Котляревський підвівся і низько вклонився, запрошуючи тим самим велику Варвару на тур вальсу.
— Дякую, — княгиня поклала руку на плече майорові. — Ведіть же, коли взялись. Я не з фарфору, не бійтесь.
Вони першими почали коло. Вслід за ними один за одним пішли інші — маленька губернаторша з командиром драгунського полку, поштмейстерша з директором гімназії Огнєвим, Варенька Рєпніна зі своїм кавалером, Амбросимов з дружиною Огнєва...
—Завтра ранком — чуєте, ранком — ви повинні бути у мужа на прийомі, — говорила княгиня, і усмішка не сходила з її обличчя. — Пізніше підете, — можуть обскакати. Ви бачили, як Тутолмін поводиться. Лис — мабуть, щось пронюхав... Отже, завтра ранком...
— А... для чого? — так само спокійно, дивлячись кудись поверх голів танцюючих пар, спитав Котляревський. — Що скажу?
— Не знаєте? Тоді для чого і мова?
— Але ж справді?..
— Господи, що діється... Чи ви глухий, чи, може, вам не все сказали ті, які вам уже дещо розповіли?.. Поштамт наш переводять у Чернігів, а тому приміщення комусь дістанеться. Отож дійте, поки не пізно!
— І я... я смію надіятись?
— Надійтесь... Забули, що сказав поет? Про надію і юнаків?
— То про юнаків... Нам же лише одна відрада лишається.
— Досить з вас і цього, а я особисто в старухи не просилась.
— Помилуйте, ваше сіятельство, це я про себе. А ви у нас молодіші від усіх молодих... Я щасливий, найщасли-віщий сьогодні.
Бажаючи виказати якось свою вдячність княгині, він повів її трохи швидше, ніж це дозволялось, енергійніше притис її лікоть до себа.
— Ви зламаєте мені руку.
— Що ви, я готовий їх перецілувати... — Однак повів княгиню більш обережно. — Приношу вам величезну вдячність і від лицедіїв, і в тому числі від вашого покірного слуги.
— Ви теж лицедій?

читати