Завантажити

оживало, а за якусь хвилину палало так яскраво і бурхливо, що зманювало й інших гостей до цієї групи.
Сьогодні ж майор був невпізнанним, і це зразу ж спостерегла велика Варвара. Перемовився кількома фразами з Новиковим, щось спитав у Муравйова-Апостола, нового чоловікового ад'ютанта, та й усе, і знову замовк, задумливо оглядався по залу, нікого, здавалось, не помічаючи.
Вона мусила негайно все прояснити і тут же наказала Вареньці прислати до неї на кілька хвилин майора. Варенька, розчервоніла, збуджена і радісна, у своєму білому кисейному платті, з охотою виконала доручення. Миттю перелетіла залу, переказала майорові прохання матері. Той начебто чекав цього, злегка кивнув товаришам, що стояли тут же, і пішов на запрошення княгині.
Велика Варвара, всадовивши його побіля себе на оббитій золотистим оксамитом софі, спитала, що трапилось, чого гість поводить себе невідповідним випадкові чином, сьогодні в її домі свято, а він сумний — чи, не дай господь, не захворів, а може, щось трапилось у пансіоні чи вдома?
— Нічого не трапилось, ваше сіятельство. В пансіоні всі здорові. Театр на місті.
— Тоді що ж? Еге ж, чи скоро засвітяться вікна у нашому театрі? Ми вже зачекались.
— Гадаю, вже не довго лишилось, тільки ось...
— Чого ж замовкли?.. Продовжуйте.
— Поки загоряться вогні рампи, я, здається, згорю раніше сам, як колись швед під стінами Полтави.
Вважаючи, що майор жартує, вона теж відповіла жартом:
— Надіюсь, покличете, коли почнеться фейерверк?
— Мені, ваше сіятельство, не до жартів. Ваш куафер Жан якось сказав: не шукайте собі печалі, вона вас сама знайде. Ось і зі мною таке нині.
— Загадками заговорили, добродію. А коли серйозно?
— Нічого особливого, тільки одна дрібниця: не знаю, куди мені подіти двадцять примадонн і прем'єрів.
— Чи не означає це, що театр не готовий і досі?
— Готовий, але... жити комедіантам ніде.
— Тому такі печальні? Ні, ви непоправний, жартуєте, мабуть? Та хіба мало в Полтаві будинків? Нехай влаштовуються у першому-ліпшому і живуть.
— Будинків, справді, у нас чимало, а жити — ніде... На місяць, навіть на два, інший обиватель і візьме, а до весни щоб віддати кімнату, — ні, таких нема...
Рєпніна розмовляла з Котляревським і ні на хвилю не випускала з поля зору Вареньку, з чиєї вини були влаштовані сьогоднішні урочистості, їй було приємно бачити, як та легко і граціозно танцює екосез зі своїм партнером — гімназистом, старшим сином губернатора Олександром. Батько і мати його — пани Тутолміни — теж були на балу і, сидячи в протилежному кінці залу, з явним задоволенням спостерігали за юною парою. Погляди багатьох поспішали за ними, танцюристи справді були чарівні: він — стрункий, сухорлявий, у новенькій, аж лискучій гімназичній формі, вона — нижча від нього на півголови — справжнє диво: легка, схожа на колосок, у білих панчохах і прозорій, зітканій з самого повітря, сукні. Вони так захопились танцем, що нікого не бачили довкола, не помічали і поглядів, мчались, летіли, не торкаючись підлоги.
У кріслах, під великою картиною, на якій зображувалася знаменита Полтавська битва з царем Петром на білому коні, поруч з подружжям Тутолміних, зручно вмостившись, сидів сам Рєпнін. Світлий мундир підкреслював смаглявість, сивуваті бакенбарди. Князь міг здатися, хто не знав його, простим і доступним, весь його вигляд, поведінка ніби говорили: нехай всі, хто прийшов на бал, на сімейне свято Рєпніних, почувають себе невимушене, вільно, по-домашньому просто. І все ж, ніхто з гостей, навіть губернатор з дружиною, не знаджувались на цей рахунок і не дозволяли собі нічого такого, що могло б здатися господареві дому неприємним чи нетактовним. Зараз вій добрий, доступний, але варто його сіятельству впасти у гнів — і край веселощам, а кара настигне винуватця негайно. Ні, краще подалі триматися від цього доброго на вигляд пана, тільки недолугі розумом можуть довірятись його принадній усмішці.
Рєпнін щось мовив, прослідкувавши за юними танцюристами — молодшою Варварою і її кавалером, — і худий кістлявий Тутолмін, погоджуючись, кілька разів хитнув круглою коротко стриженою головою, ледь повертаючи шию, затиснуту у шорсткий стоячий комір мундира, а мадам губернаторша, в противагу чоловікові, повна і крихкотіла з круглим подвійним підборіддям і несподівано ясними небесно-голубими очима, прикриваючись великим пухнастим віялом, облесливо засміялась.
Гриміла в залі полкова музика, запрошена спеціально на бал, особливо старався ударник — молодий безвусий драгун, дріб барабана підкреслював, підсилював кожний звук оркестру.
Великі бездимні свічки у люстрах, настінних шандалах відбивались у паркеті, і здавалось: танцюючі пари пливуть по огненній лаві.
М'яко шерехтіли бальні сукні, оголені плечі і руки купались у біло-рожевій піні брюссельських мережив. На хвилях цієї свіжості і білого сяйва до непристойності різко жовтими плямами вирізнялись

читати