Завантажити

так і не сів у запропоноване крісло — скромно, спокійно, лише у глибині карих очей жили, грали, посвічували дві лукаві іскрини, та князь їх не помічав, він бачив перед собою людину — незалежну і разом з тим шанобливу: не прискіпаєшся.
— Сідайте! — жестом вказав князь на крісла, сам сів перший, змусив сісти і Котляревського.
— Виходить, милостивий пане, Рєпнін — не господар свого слова?.. Від чийого імені ви вели переговори з комедіантами? Від мого, напевно? А тепер?.. — Князь грізно присурмив брови.
— Не знаю, ваше сіятельство, як бути. Але, будьте певні, якось обійдеться. Та що з ними рахуватись справді? Комедіанти якісь! Сім'ї у них? То й що! З роботи знялись, порвали контракти? Не біда. Нові укладуть — і всього діла. Нехай собі шукають інший город, інший театр.
— Так-с... Далі що?
— Далі? А що далі? Театр, який ми готували і, не без цього, старались, знову закриєм. І ніяких тобі турбот.
Полтава жила сотні літ без оного, проживе ще тисячу років.
— І все?
— Майже... Хоча, сказати б, не все. Шанувальники Мельпомени, ваше сіятельство, будуть трохи розчаровані. Але знову ж, чи варто на них зважати? Переб'ються.
— Судячи зі сказаного, ви себе, мосьпане, вважаєте шанувальником, а мене, мабуть, ні? Чи не так? Я — у ваших очах — душитель мистецтва?
— Як вам завгодно, ваше сіятельство... Бути прихильником високого мистецтва чи не бути — справа сугубо особиста, і нікому не дозволено в ону ділянку душі людської вторгатись.
Слухаючи Котляревського, Рєпнін хотів би бачити, що той, намагаючись довести своє, хвилюється, навіть — розгублений, пригнічений, але директор театру, про якого йому не раз говорили обидві Варвари, а в свій час похвально відізвався і попередник — князь Лобанов-Ростовський, — зовсім спокійний, бровою не поведе, тримається незалежно, і як і в перші хвилини візиту, розмовляє так, ніби веде бесіду за столом, шанобливо, і навіть... з усім погоджується. А справді? Гіркота — в кожнім слові і... якась ледве вловима іренія. Але що він пропонує? Закрити театр? Той самий, про який було стільки розмов, і не одного разу, і не тільки тут, у Полтаві, але і в Санкт-Петербурзі, в домі самого Кочубея, що нині міністром? І раптом — ніякого театру? Рєпнін — не господар свого слова!?
Князь вже ледве стримував себе. Таким Котляревський правителя краю ще не бачив: очі його сіятельства метали блискавиці. Та він ще мовчав. Те, що подумають про нього комедіанти, його не турбувало, нехай думають що завгодно. Але бентежила думка про можливу реакцію у Санкт-Петербурзі, в тамтешніх салонах почнуть — а почнуть — потайки підсміюватись: у Рєпніна кишка тонка, базікав, виходить, а нічого путнього зробити не годен, навіть театру не відкрив. А що подумає той же Лобанов-Ростовський, який закладав підвалини нинішнього приміщення? Він турбувався, навіть у роки війни з Наполеоном дещо робив, а ось Рєпнін готове не зумів використати. А як він подивиться в очі Варварам? З великою Варварою він ще порозуміється, а як виправдається перед малою?
Рєпнін готовий був вибухнути гнівом, і Котляревський, бажаючи попередити вибух, наслідки якого неможливо було передбачити, підвівся і зовсім офіційно, дещо сухувато сказав:
— Маючи ваше доручення, ваше сіятельство, я днів десять тому послав свого помічника обер-аудитора Імберха в Харків.
— Ага, послав?
— Щоб він, домовившись з комедіантами, супроводив їх обоз до Полтави. Ми чекаємо їх. Можливо, днів через п'ять-шість вони приїдуть.
— Виходить, чекаєте?
— Чекаємо... І в перші дні, якщо нічого зробити неможливо, ви, так би мовити, не в силі допомогти, ми якось самі розмістимо лицедіїв. А пізніше — подивимось...
— Хто вам-сказав, що ми не в силі нічого зробити? Я вам таке сказав? — Князь забув, що говорив кілька хвилин тому, увесь під владою гніву, що охопив його, у владі самолюбства: як це, він, князь, не зможе нічого допомогти якимсь лицедіям? — Та беріть його, поштамт! Кому він потрібен справді! І заселяйте ким завгодно, хоч арештантами...
Котляревський, йдучи на прийом, мало надіявся на щасливі наслідки свого візиту — надто багато було претендентів на це приміщення; тепер, почувши слово правителя, не повірив, що місія його завершилась справді успішно, що це не обман, а правда, і не міг від хвилювання слова мовити.
— Мовчите? Так, зрозуміло. Від вас всього можна чекати, тепер ви скажете, що я пропоную розігнати театр. Чи не так?
Котляревський схилив голову, сонячний промінь торкнувся сивуватої скроні — і вона заіскрилась темним сріблом. Тихо мовив:
— На інше я, ваше сіятельство, не надіявся. Слова ж мої про закриття театру, якого ми ще й не відкрили, вирвались не з моєї волі, у припадку відчаю, вибачте великодушно. Я радий! Щасливий! Сердечно дякую від імені усіх, кому дороге майбутнє рідного краю, його освіченість і культура... Від імені шанувальників театрального мистецтва і від себе особисто — спасибі!

читати