Завантажити

примружив маленькі лукаві очі під густо навислими бровами.
— Скажу... Може, і буде, якщо... випогодиться.
— О, то й добре, поживемо — побачимо, щасти вам, дорогий мій, щасти цьому дому... дай господи погоди гарної...
Після прем'єри “Богатонова”, кошти від якого пішли до спільної каси, призначеної на викуп Щепкіна, приїхав Новиков. Розповів, як іде збір коштів по передплатних листах серед городян і багатих меценатів. Князь прислав з Яготина, де він зараз з сім'єю, триста карбованців, його тесть, граф Розумовський, — теж стільки. Всі братчики, звичайно, дали хто скільки міг, але кожний вніс свою лепту: один — півсотні, а хто й сотню, Кочубей — двісті карбованців поклав, як він сказав, “на олтар вітчизняної Мельпомени”, ще й додав: “Для Миші Щепкіна не жаль”.
Іван Петрович сердечно дякував кожного, говорив, що справа не в грошах, а в сердечній участі до тяжкої долі актора, доброї людини. Нехай Щепкін і приїжджий, з Росії, але волею щасливого випадку він потрапив у Полтавський театр і служить тут не за страх, а за совість, уболіває про театр, як про свій власний дім, отож він наша людина, серцем і всім життям, тому-то його доля — це й наша, полтавців, спільна доля.
— Чи не так, Михаиле Миколайовичу?
— Так, так, мосьпане... Благородну справу затіяли.
— Тільки ж, друже мій, коли говорити правду, сумніваюсь, чи вистачить коштів. Всього тепер у касі нашій близько шести тисяч, а графиня вимагає всі вісім. Може, попросити, щоб збавила? Ще раз попросити, як гадаєте? — Питав Іван Петрович, хоч добре знав: графиня навіть на лист князя Рєпніна відповіла відмовою: тільки вісім, і ні копійки менше. І все ж надіявся: а раптом змилостивиться. Новиков скептично усміхнувся:
— Дивіться, щоб не набавила! Хіба не чули про її скаредність? За гріш повіситься.
— Де ж вихід?
Гість задумливо дивився на купу “катеринок” і дрібних грошей, що лежали окремо. Пшеничні вуса його на блідому видовженому обличчі ледь ворушились.
— І від цих от папірців, — презирливо кивнув на стіл, — залежить життя людини, воля, щастя, мистецтво. — В голосі бриніли невимовні гіркота і сум. Котляревський лише розвів руками: згоден, але що зміниш? Не час сидіти склавши руки і сумувати, чекати з моря погоди, треба діяти, і що скоріше, то краще, інакше все втратиш, та ж сама Волкенштейн передумає або запросить ще більше — і все загине.
— Не час про це, не час... Зараз потрібна ваша порада, звичайно, розумна, друже мій, а крім того, і підтримка не завадить. Ну ж мо, Михаиле Миколайовичу!
Новиков непевно стенув плечима, сумно похитав головою: де він, той розум? Нема влади, то й розуму чортма! Проте сказав:
— Пишіть до князя в Яготин. Це єдине, що можу порадити. Я теж писатиму. В останні дні йому добре полювалось, і він у настрої. Просіть уклінно, щоб додав дещицю від своїх щедрот. Сьогодні посилаю до нього кур'єра з поштою, підуть і ваші листи.
Іван Петрович сердечно дякував другові;
— Спасибі! Зразу ж і писатиму.
Новиков посидів ще трохи, зібрався вже йти.
— Зовсім забув, вискочило з голови... Як ви гадаєте, Іване Петровичу, відвертість між друзями можлива, чи, може, ви іншої думки?
— Не чекав від вас таких запитань. Звичайно — тільки відвертість.
— Так, так... Тоді незрозуміле: чому всі знають, що ви нове пишете, а друзі ваші дізнаються про те останніми?
— Ви про що?
— Про те саме. Хто з нас п'єсу пише?
— Он ви про що... Помилуйте, та я ще не закінчив, про що говорити?.. Та зараз і не про це мова. Мій біль і моя турбота нині — Щепкін.
— І те і друге має своє значення... А поводитесь ви не по-дружньому.
— Господи, та нічого ж не виходить, може, не слід було і братись!
— Мені колись говорили, що майор Котляревський — людина діла. А що бачу? Розчаровуєте, мосьпане... Не треба. Пишіть — і більше... Зберемось, може, і почитаємо, дивись, щось і порадимо. А поки що — бувайте... І листа пишіть.
Новиков вийшов з кімнати своєю характерною, майже нечутною, м'якою ходою. Іван Петрович, провівши його до виходу, довго дивився услід. Не було у нього брата, не було такого друга, як ця людина. На вигляд слабий, навіть хворобливий, а духом — титан. Коли йдеться про переконання, справу, близьку і дорогу йому, твердий, як алмаз, а взагалі сердечний, добрий, надійний. Тепер він не поступиться, нагадуватиме, вимагатиме, щоб писав, доводив почате до розуму. А як продовжувати, коли нема логічного розвитку подій? Примусити дівчину подати рушники нелюбу, покоритись? Чого навчить така п'єса, чи потрібна буде людям? От і мізкуй, крути голову, пане-брате.
Але про що він зараз? Скоріше листа до князя скласти, та такого, щоб не відмовив, не міг відмовити, а заодно — і великій Варварі, попросити про те ж саме...
Листи написались одразу. В них Іван Петрович розповідав, як пройшов “Богатонов” і як напрочуд гарно грав свою роль Щепкін. Скільки було оплесків, скільки

читати