Завантажити

завжди краще, але в цьому випадку був певен: два акти — цілком досить, дію розтягувати не варто: зайве слово, фраза іноді може зашкодити всій п'єсі... Ось він — поки суть та діло — напише ще одну річ — коротшу, ніж дерша, всього на одну дію. Вже і сюжет є, продумано все, тільки б сісти і написати. І буде це історія простої жінки-селянки, її чоловіка, такого ж простого і довірливого, як і жінка, крутіюватого полюбовника і веселого жартівника-солдата. Дійових осіб чотири, менше, ніж у “Полтавці”, і, здається, коли все витанцюється, як замислив, то можна буде прочитати в театрі, і — з чим чорт не жартує — поставити. А як це вигідно для театру: в .один вечір гратимуть дві речі: на вимогу начальства одну — російську чи перекладну п'єсу, і одну — українську, ту, яку напише. Так, певно, і слід зробити. Тут ніхто йому не завада.
А поки що — “Полтавка”. Ось вона — в синій теці на краєчку стола під серветкою, пересунув ближче до середини, і знову поклав на край, ближче до себе. Що ближче був час зустрічі, то більше нервував, і щоб хоч трохи заспокоїтись, ходив з кутка в куток, подовгу стояв біля вікна, виходив на веранду. Перед очима внизу — до самої Ворскли — лились зелені, аж смарагдові під сонцем луки, уквітчані то тут, то там білими і рожевими клеверами, по” пелястою тимофіївкою, що світло-сірим маревом купками світилась, бігла до Монастирської гори, поверталась назад, до самого підгір'я.
Згадалось, що саме тут, на веранді, три дні тому Новиков, перед тим прочитавши “Полтавку”, сказав про неї добре слово — спасибі йому. Надійний друг і товариш, високоосвічений, в театральному мистецтві розуміється теж, як кожний не байдужий до театру, але ж не йому грати, не він ставитиме п'єсу. Тільки лицедії, які проїли зуби на театрі, помітять всі вади його роботи, прорахунки; білі нитки під їх пильним оком стануть ще біліші, і, все те зрозумівши, вони вправі відмовитися грати, а він не скаже і слова проти. Коли б мова йшла про п'єсу автора стороннього, чужого, тоді б він наполягав, умовляв, врешті просив би, а коли б і це не допомогло, то і владу застосував. Сьогодні він не скаже і слова, всіх вислухає, подякує — і все. Вони самі скажуть або “так”, або “ні”...
Другим прибіг Щепкін — збуджений, розхристаний; довгі, мало не до п'ят, поли його редінгот-каріка з п'ятьма пелеринами, метлялись з боку на бік. Бгав хустку в руці і час від часу витирав спітнілі пухкі щоки.
— У мене гості, пане директор!
— Що ви кажете? Ну що ж — ідіть, коли так.
— Та що ви!.. Я хочу, я мушу слухати, а потім — не затримаюсь. Батько з матір'ю приїхали, і діти. Я їх залишив у себе, а треба ж квартиру шукати... І що воно тепер буде? — Збудженість щезла, як тільки він згадав свій непевний стан; і не кріпак, і не вільний, власність поки що князя Рєпніна.
— Що маю сказати, Михайле? — Іван Петрович примусив Щепкіна роздягтись, пройти у вітальню і сісти у велике крісло ближче до веранди. — 3 князем я вже говорив, і не раз. Він не заперечує дати вам вільну, але ж... потрібно дещо йому повернути. Зможете? Говорили з батьком?.
Щепкін сумно похитав головою:
— Коли ми все до нитки збудемо, то й тоді не зберемо половини, що вимагає князь
— Це гірше, але ж і не безнадійно... Що обіцяю вам? Попрошу ще раз мого доброго знайомого — може, чули, Бантиш-Каменського? Разом з ним підемо до князя, і до княгині звернемось. Може, вони вам повірять.
— Ох коли б так!
— Так і буде! А поки що — працюйте, як і працювали, думайте про театр, про святе покликання, не дайте йому розвіятись вітром. І — вище голову! Ось так!
— Спасибі вам! — Склав руки на грудях Щепкін, очі запливли щасливою сльозою. — Коли б не ви... Коли б не ви... не бачити б мені ні волі, ні театру... Ет, що там, все життя — ваш боржник і ваш учень... — Схлипнув, розтер на щоці сльозу, покотилась друга.
— Досить про це. Досить... Заспокойтесь, Вийдіть на веранду, подивіться, як гарно зараз на луках... Подихайте, а підійдуть решта — і почнемо. Проте затримуються... Незручно їм, мабуть, директору сказати: куди лізеш зі своїми опусами?.. Чи не так, Михайле?
Щепкін не встиг відповісти — в двері загупали зразу в кілька рук. Іван Петрович пішов відчиняти і впевнився, що ніхто не затримався, навіть Угаров — всі, кого запрошував, прийшли. Гамірною зграйкою впурхнули жінки: Барсова, Алексеева, Нальотова, за ними переступили поріг вітальні Барсов, Городенський, Павлов, Медведев, Угаров. Останній, не чекаючи запрошення, влаштувався за столом, ближче до печива і пиріжків з маком та вишнями. Одарка тим часом внесла великий мідний самовар, мати поставила чашки. Тетяна допомогла розставити їх. Жінки зразу ж звернули увагу на оздоби, якими прикрасилась сьогодні Пряженківська, але та вела себе так невимушене, так просто, ніби все життя носила і сережки, і обручки, і жінки заспокоїлись. Проте їм би не слід заздрити Тетяні, бо і самі сьогодні були гарно вдягнені: Алексеева, середніх літ жінка, сухорлява, вдягла

читати